Коріння наснаги та школа мудрості

Якось мимоволі під час спілкування з Василем Полюховичем на думку спали слова з покладеного на музику вірша Василя Симоненка: мовляв, усе можна вибрати в цьому світі, не можна лише вибирати Батьківщину. Для когось це може видатися звичайним пафосом, а для Василя Федоровича, для якого батьківщина - найрідніший куток землі, по якій босоніж ступив перші кроки, де зростав, набирався сил і наснаги, де навіки залишилося його живодайне коріння. Воно, село Серники Зарічненського району, для Василя Полюховича - не тільки місце, де народився, а й неповторне середовище, в якому формувався як особистість, набирався мудрості життя. А ще - неабияка гордість, адже, власне, Серники - чи не єдине поліське село, яке не пізнало гіркоти кріпосного права. До речі, в місцевій церкві зберігається старовинний герб села, котрий називають налечі.

- Отож, волелюбний дух сернинців, - напівжартома зауважив Василь Федорович, - досі не дає їм гнути спини перед будь-ким. Шкода, правда, що колись заможне село перетворилося за часів радянської влади в забуте Богом і людьми поселення. Приїдеш, бува, провідати батьків, і аж серце стискається від болю. Нікому ніякого діла не було і немає до поліщуків.

Здавалося б, доля не віщувала Василю Полюховичу нічого надзвичайного. З самого дитинства, як, зрештою, всі його односельчани, зростав у повсякденній праці: у вільний від навчання час з ранньої весни до пізньої осені допомагав батькам по господарству, підсобляв обробляти городи, доглядав за худобою, робив із сестрами запаси з дарів лісу.

- Якось навіть не уявляю, що могло бути по-іншому, - каже Василь Федорович. - У селі просто неможливо без роботи. Звичайно, як кожній дитині, хотілося погуляти, але дозволити собі таку розкіш могли тільки після виконання своїх обов'язків по господарству. Втім, прищеплена ще з ранніх років працелюбність досі не дає бодай день без роботи просидіти. Якщо немає чим зайнятися, то просто місця собі не знаходжу.

Не витаючи у підхмарних мріях, після закінчення школи Василь Полюхович подався за направленням райвійськкомату на автокурси в ДТСАФ.

- У ті часи тільки одиниці з поліських хлопців могли мріяти про якісь інститути чи університети, - каже він. - Хіба що ті, чиї батьки працювали на якихось високих посадах чи то в колгоспі, чи у сільській раді. Решті, в кращому випадку, могло б усміхнутися навчання в технікумі. Отож, закінчивши курси, радів з того, що влаштувався в ДТСАФ на посаду інструктора. Звідси в 1980 році мене призвали на службу в Збройні сили.

Армійські будні, а пройшов Василь Федорович строкову службу в елітній бригаді Повітрянодесантних військ, не стали змарнованими роками. Тут, власне, пройшов школу життя, котра позначилася на його подальшій долі.

- Випробуваннями мене, звиклого до труднощів, не злякати було, - розповідає він. - Хоча, звичайно, витримували не всі. Проте служба не лише загартувала фізично, а й, що, мабуть, важливіше, прищепила почуття армійського братства. Пройшовши пліч-опліч через армійські тяготи, досі підтримуємо зі своїми побратимами тісні стосунки. До того ж, не просто при нагоді зустрічаємося, а й при потребі приходимо один одному на допомогу.

До речі, саме армійські друзі допомогли Василю Полюховичу відстояти його бізнес, коли, образно кажучи, став кісткою посеред горла як для колишньої міської, так і обласної влад.

- Після служби вступив на навчання в технікум у Жовтих Водах, - розповідає Василь Федорович. - Думав, влаштуюся в рідному селі агрономом. Не склалося. А коли одружився, дружина запропонувала податися у Рівне. На перших порах важко було. Друзі порадили влаштуватися в ЖЕК, мовляв, таким чином квартиру легше отримати. А в 1993 році, коли тільки започатковувався приватний бізнес, мені запропонували зайнятися створенням авторинку. Одному тільки Господу відомо, скільки тоді доклали зусиль, аби на шматкові занедбаної землі звести облаштований автомобільний базар. Проте декому це стало не до вподоби. Що тільки не робили, аби його закрити. На щастя, вистояли, армійські друзі заступилися. Однак відрадно навіть не те, що не зупинилися перед труднощами, а зуміли відстояти інтереси майже 300 підприємців, котрі тепер мають робочі місця на ринку.

Не на словах, а на ділі пізнавши, що таке безкорислива допомога, Василь Полюхович і сам завжди готовий прийти на виручку: і не тільки своїм рідним, друзям, односельцям, а й навіть незнайомій людині. Достатньо йому лише побачити, що справді може чимось зарадити, як кажуть, ладен останню сорочку віддати. Так і дітей своїх виховує, передусім, батькову гордість - сина Миколу, котрий навчається в Державній академії прикордонних військ. Зрештою, саме так, за принципами християнської моралі, виховували його й батьки. Отримавши від долі навіть більше, аніж сподівався, намагається в силу своїх можливостей бодай на трішки зробити кращим життя інших.