Гріх

Коли одружились, почали будуватись, а потім пішли, як кажуть, на свій хліб. Лаврін з Олексою вже й онуків дочекалися. Два сини та донька народилися в старшого Андрія. Не відстав від брата і Роман. Вони з дружиною Лесею теж подарували дідусю й бабусі дві внучки та внука. Тож жили всі щасливо. Час ішов, діти вчилися в школі, радували батьків гарними оцінками, мріяли про майбутнє. А воно було в кожного своє. Андрій зумів дати своїм дітям освіту. У меншого ж Романа тільки син вчився в інституті, а доньки залишилися біля батьків, працювали на фермі доярками. Настав час, коли всі одружились. Доля порозкидала їх різними стежками. Син Андрія Павло працював зоотехніком у колгоспі в сусідньому районі, Даша - медсестрою в поліклініці, менший Василь викладав у ПТУ. Тож Андрій з Надією жили в хаті вдвох, діти тільки онуками радували.

Працював у місті і син Романа Ігор, а доньки вийшли заміж у своєму селі. Лаврін з Олексою були раді за дітей та онуків, помирали зі спокійною душею.

Діти Андрія часто навідувались до батьків. Особливо старший син Павло. Останнього разу пообіцяв привезти зі своєї ферми, де працював, поросят. Та не дочекались... Автомобіль потрапив в аварію, і він загинув. Тож привезли його в батьківську хату мертвого. Найбільше співчував Роман, бо дуже любив племінника. А через рік уже Андрій співчував Роману, бо його син теж загинув трагічно. Минуло два роки після тих страшних для братів днів, як знову прийшла біда. Від серцевого нападу помер менший син Андрія Василь. А через півроку пішла з життя донька Романа Галя. Згодом повмирали і найменші дві Романові донечки.

Залишились вони сиротами. У селі всі були шоковані, бо такого тут ще не траплялось. То, певне, за чиїсь гріхи постраждали діти, судили люди. Але за чиї? Знали Лавріна з Олексою, як добрих, працьовитих людей, які ніколи нікому не зробили зла. Та й за їхніми батьками нічого поганого не велося. Свою версію тому, що сталося, висунула баба Параска. І, можливо, воно й справді так.

Сорок років не була баба Параска в селі. Коли помер чоловік Антон, а згодом і син Іван, її забрала до себе дочка Люба, яка жила на Полтавщині. Удвох з чоловіком Аркадієм вони вчителювали в одній зі шкіл. Тож баба Параска доглядала внуків, поралася на невеликій присадибній ділянці. Так і минали роки. А коли виповнилось дев’яносто п’ять, потягнуло в рідні краї. “Мабуть, то вже моя смерть підкрадається, коли душа так рветься туди”, - казала дочці. Люба з Аркадієм не хотіли відпускати стареньку маму, але вмовити не змогли.

- Завези мене, доню, до моєї хати, хочу там померти, - благала вона. Не могла не виконати волі матері Люба. Написала листа племіннику Пилипу, братовому сину, який жив із сім’єю в їхній хаті, запитуючи, чи згоден він прийняти до себе стареньку бабусю, яку майже й не пам’ятає. Відповідь прийшла швидко. Внук не відмовляється від бабусі й буде дуже радий, якщо вона приїде. Тож невдовзі Параска була у своїй хаті.

- Я наче знову на світ народилася, коли ступила на рідне подвір’я, - казала внуку та людям. - Ніколи мене не ображали ні дочка, ні зять, не була голодна, усього вистачало, а от про те місце, де народилася, забути не могла. Баба Параска, незважаючи на свої літа, була ще жвавою, ходила без палиці, слух і зір теж не підводили, читала без окулярів. Не вміла ні читати, ні писати, аж у п’ятдесят років навчилась. Бо ж мала двох учителів: доньку та зятя. Вони й влаштували їй лікнеп.

Коли приїхала в село, до неї на вечорниці часто навідувалися різні люди. За стільки років вже й не впізнавала всіх. Любила послухати сільські новини, про односельців. Іноді сміялася з чогось, дивувалася, комусь співчувала. Бо ж за стільки років у селі багато чого змінилося. А коли розповіли про Лавріна з Олексою, їхніх дітей та онуків, що так рано пішли з життя, спохмурніла.

- Не з доброго дива сталося в них таке горе, - мовила старенька. - То Божа кара. Певне, ніхто й не знає, а моя мати мені розповідала, що дід старого Лавріна був колись суддею при царі. Жорстокий, несправедливий до людей, багато від нього безневинних постраждало. От і прокляли його. А те прокляття впало не на нього, а на нащадків. Люди кажуть, що Бог несправедливий, бо не карає того, хто робить зло, а страждають інші. А я скажу, - продовжувала баба Параска, - що Бога в цьому винуватити не треба. Він вчить, попереджає, що не можна порушувати його заповіді, грішити, щоб іншим була наука. Але людський розум цього осягнути не може, не думає ніхто про наслідки.

Баба Параска не втратила з роками розум, постійно дивилася в дочки телевізор, знала, що робиться у світі. Тож сільські молодиці любили з нею спілкуватися.

- Відвернулися люди від Бога, пішли на службу до сатани. От і грішать, за це потім він карає.

Навела старенька й декілька прикладів, над якими варто задуматися:

- У містечку, де жили, - розповідала вона, - убили молодого хлопця, який був єдиним у матері-вдови. Хто його вбив, знали всі, бо й свідки були. Але слідчий прокуратури повів справу так, що вбивцю виправдали, навіть до суду не дійшло. Звичайно, за добру винагороду. Плакала, заламувала руки мати покійного сина через таку несправедливість. Благала Бога, щоб покарав того, хто виправдав убивцю її сина. Та вийшло по-іншому. За ті гроші, що отримав за закриття справи, слідчий купив собі легковий автомобіль. Раділи всією сім’єю. Одразу поїхали на відпочинок до моря. На другий день того, здавалося б, щасливого відпочинку на їхніх очах втопилася менша донька. Відразу після похорону, коли пішли на кладовище, жахнулися - могила доньки була розрита. І так повторювалося декілька разів, аж поки не перехоронили дитину в іншій області, на батьківщині батька. А через деякий час зґвалтували й убили старшу доньку. Мати після того втратила розум. II забрали в психлікарню і звідти вона вже не виходила. Ось така небесна кара спіткала родину за скоєний чоловіком гріх.

Люди уважно слухали бабу Параску, яка прожила таке довге життя. А вона продовжувала:

- Був у нашому місті адвокат, який виправдовував багатьох злочинців. Розумів, що чим важчий злочин, тим більше за нього платять. Ішов на це свідомо, хоча й знав, що це несправедливо.

Той адвокат у свій час теж був покараний Богом, бо загинули два його сини й онука. Але хіба покаявся чоловік? Так і продовжує захищати зло. Та чи він один такий? Є люди, які каються у своїх гріхах, але вже пізно.

Жив у місті відомий бізнесмен. Обманював своїх найманих працівників, звільняв з роботи, не виплачуючи зарплатні; наживався на людях, ще й приторговував забороненим товаром. Хіба ж бажав хтось йому добра? І наслідок не забарився. Від рук злочинця загинув єдиний двадцятирічний син, для якого він старався влаштувати безтурботне майбутнє. Коли вбивцю затримали й хотіли притягнути до відповідальності, батько вбитого заявив: “Люди добрі, не судіть його, він не винен. Це моя провина, бо мій син загинув за мої гріхи. Я усвідомлював, що живу несправедливо, але не міг подумати, що все буде так жорстоко, втрачу найдорожче, що в мене є - сина, для якого жив”. Після тієї трагедії чоловік розпрощався зі своїм бізнесом, але рана в душі загоїтись не змогла. І невдовзі сам пішов на той світ.

Багато історій розповіла баба Параска. І всі вони були повчальними, узяті з життя. Але люди не каються, продовжують грішити й не задумуються, що розплата за це буде кожному у свій час. А кара Господня може впасти на сьоме покоління, як-от на дітей Романа й Андрія. Чим же вони звинили?

Старенька, мов досвідчений лектор, закінчила розмову такими словами: “Людина і тварина, пташка і комашка - то творіння природи. Біологічно створені вони всі однаково. Лише в тім відмінність, що людина нагороджена розумом, який і губить її, через який багато у світі зла”.