Військові шляхи рядового Пилипа Ткача

- Де застав вас початок війни і які з цим пов’язані спогади?

- Війна для мене почалася, коли я закінчив 9-й клас у рідному селі Суботівка, що знаходилось на березі Дністра на кордоні з Румунією. Чудово пам’ятаю, як німці форсували річку, а наші війська підірвали міст. Частина наших військових оборонялася в дзотах, перешкоджаючи німцям потрапити на наш берег. Вперше я побачив німецького окупанта, який очевидно був контужений і ледве волочив ноги. Він зайшов до нас у хату та безсилий завалився спати. Після чого завітали і наші військові, які збиралися відступати, німця вони не чіпали, можливо, не було ще тієї ненависті до ворога. Та найцікавіше, що зранку німець прокинувся, помився і без усілякого остраху пішов наздоганяти свою частину. Тим часом буквально поруч у тому ж напрямку рухалися наші відступаючі частини, і дивно, що ніхто на фашиста не звертав уваги. Далі почалася німецька окупація, але на цій території господарювали румунські війська, вони ставилися до місцевих не так жорстоко, як німці. Я навіть 10-ий клас закінчив, але потім нас примушували тяжко працювати - рубати дрова, будувати дорогу.

- А як ви потрапили на фронт, де отримали перше бойове хрещення?

- Коли наші війська в березні 44-го визволили Могилів-Подільський, мені було 18 років і я пішов до польового військкомату. Так я потрапив у 3-тю Гвардійську повітрянодесантну дивізію на 2-й Український фронт. Десантниками були переважно учорашні моряки з волзької флотилії, це були дуже відважні бійці. Перший мій бій з німцями відбувся при форсуванні річки Прут, яка знаходилася на кордоні з Румунією. Номінально нас використовували як піхоту, ми були автоматниками. Наш загін переправився на інший берег першим, бійці окопалися там, але далі просунутися не могли дуже довго. Нашим завданням було утриматися на тому березі до підходу основних сил. Крім того, без підтримки артилерії нам доводилося стримувати танкові атаки нім-ців. В арсеналі були лише гранати та пляшки із запальною сумішшю. Старші солдати вчили нас молодих, як треба кидати гранату, спочатку пропускали танк, ховаючись у траншеї, а потім ззаду кидали в нього вибухівку. Я робив так само, не знаю, чи влучив хоч раз, бо стежити за точністю кидка було небезпечно, найважливіше - швидко сховатися. Взагалі, коли на тебе насувається танк, це жахливо, психіка не витримує. Проте відомі безстрашні приклади бійців, коли один солдат підбивав декілька танків в одному бою. У сусідньому полку був сміливець Роман Смищук, який під час однієї атаки власноруч запалив шість німецьких важких танків з десяти, що були кинуті на їхню стрілкову роту. Такий героїзм нас дуже сильно підбадьорював. Так ми тримали оборону з травня по серпень 44-го а потім усе-таки німці відступили і наші війська почали звільнювати Румунію.

- Далі ви потрапили у військову розвідку, як це трапилося.

- Наступ вівся на румунській території, тому були потрібні перекладачі. Ще зі школи я непогано знав німецьку мову, мене умовили пройти курси вивчення румунської, мовляв це перспективно. Вдень ми по 8 годин вчили румунську мову, а ввечері могли вправлятися, бо навмисно для цього жили в румунських сім’ях. На екзамені ми допитували справжніх румунських військовополонених. Далі я потрапив у полкову розвідроту, спочатку працював у групі прикриття.

- Які випадки траплялися під час розвідувальних операцій у тилу ворога?

- Одного разу ми працювали на нейтральній території, де біля залізничного полотна знаходилась диспетчерська будка. Ми знали, що вночі туди навідуються німці і вирішили влаштувати засідку. І ось дочекалися німців, яких було п’ятеро, зав’язалася рукопашна бійка. Я шульга, тому вдарив фашиста у той бік ножем, куди він не чекав. Його я поранив та взяв у полон, ще двох німців було вбито, але язик мав бути живим.

А ось вже іншим разом я і сам міг потрапити до полону. Ми вдвох з напарником окопалися вночі та, сівши спинами один до одного, вели спостереження зі схованки. Та і незчулися, як під ранок обидва задрімали. Раптом спросоння я почув якийсь шерех та розплющивши очі побачив перед собою обличчя німця. Автомат у мене був напоготові і я одразу вистрілив, товариш теж відкрив чергу зі своєї зброї. Трьох фашистів ми поклали, але довелося відступити, бо інші могли викликати підмогу.

- Ви брали участь у визволенні Будапешта, чи складніше було вести розвідку в місті, аніж на відкритому просторі.

- Звісно, коли бої йшли в самому місті, було важко зрозуміти, де саме знаходиться супротивник. Якось ми вийшли з-за рогу і лоб в лоб зіткнулися з німцями. Добре, що швидко зорієнтувалися, стрімко сховалися за будинком, а німцям жбурнули кілька гранат. Коли підходили до Будапешту, німці вже підірвали мости. Та частина міста, яку угорці називали “Буда”, знаходилася на горі, там була резиденція німецького командування. До того ж там було товарне метро і німці тунелями неочікувано для нас переміщувалися з одного району в інший. У місті ми мали розвідати, в яких кварталах є загарбник, бо відповідали за безпеку штабу полку. За визволення Угорщини я отримав медаль За взяття Будапешту та Орден Слави 3-го ступеню.

- Взагалі вам часто щастило, бо розвідка - це постійні небезпечні зустрічі з ворогом сам на сам.

- Можна сказати, що щастило, навіть поранення, яке отримав, було не надто важким - куля увійшла в голінь навиліт, та роздробила кістку, але кровотечі не було, бо куля була гаряча. Я навіть у медчастину сам прийшов, кажу поранений, а медики не можуть зрозуміти куди, бо кров не бачать. Інше поранення трапилося в Чехословаччині, ми також зіткнулися з німцями в селищі, вони відкрили вогонь, куля збила з моєї голови пілотку. Стрілянина закінчилася, хлопці жартували наді мною, мовляв, поталанило. Виявилося, що не вистачає двох розвідників, ми почали їх шукати. Раптом я побачив на узліссі, де ми до того перебували, дві фігури, подумав, що це наші бійці. Пам’ятаю лише якийсь зблиск з того боку і раптом у боці запекло. Така ось “компенсація” за те, що до того мені щастило. Далі потрапив до шпиталю, три місяці не ходив. Якось вночі госпіталь підняли за тривогою, чую, скрізь грохот, стрілянина, хоча ми і знаходилися далеко від фронту. Виявилося, що це був кінець війни 9 травня, усі з радості стріляли в повітря.

- А що було після перемоги, як починалося мирне життя?

- Після лікування мене направили до льотного штурмового корпусу, бо ж я був повітряним десантником і навіть погони були сині, льотні, хоча літаків я ніколи в очі не бачив. Потрапив у корпус, де були винищувачі ІЛ-2. Вразило те, що якийсь хлопчисько, років 16-ти, вже був пілотом, літав зв’язковим літаком, виявилося, що це син командира корпусу Каманіна. Спочатку я був помічником механіка, та швидко усьому навчився. Далі вже в ранзі старшого групи мене направили в Молдавію у місто Бельци, там я вже працював мотористом. У полку, де я служив, було аж 12 героїв Радянського Союзу. Прослужив до демобілізації в 50-му році два зайві роки, бо не було заміни. Я перебував на надстроковій службі і тому отримував подвійний оклад - 750 рублів. Щоправда, буханка хліба на чорному ринку коштувала 400 рублів, продуктів не вистачало, в той час страшенно не доїдали, до 48-го року хліб давали по картках. Льотчики харчувалися трохи краще за механіків, але бувало, що і вони не літали через погане харчування і нестачу сил. Трагедії траплялися і в мирному житті. У 50-му році під час польоту літак ЯК-3 потрапив до штопору і при виході з нього в машини відвалилися обидва крила, льотчик загинув. Комісія виявила, що в цієї машини був неякісний вузол кріплення крил до корпусу. Машини виробництва тбіліського авіазаводу одразу зняли з польотів і ми залишилися без літаків. Натомість нам у частину направили американські літаки “Гримуча змія”, мені як механіку довелося вивчати абсолютно нову техніку.

- Чим заробляли, будучи цивільним, як склалося сімейне життя?

- У 50-му році я одружився і привіз додому дружину Галину, вона була одеситкою. Далі мене як механіка взяли на роботу в Молдавію, там дуже сильно не вистачало спеціалістів. У селищі Сгуріце я працював механіком МТС, інженером колгоспу, головою сільради, після пенсії ще 9 років до 94-го був зоотехніком. Я дуже гарно знаю румунську мову, а вона подібна до молдавської, тому мене усі вважали за місцевого. Але молдовани чужих не люблять, тому діти, син Анатолій та донька Віра, закінчували Хмельницький сільхозінститут та влаштовували життя в Україні. Згодом діти і мене забрали до Рівного, де я мешкаю лише 7 років. Та більшу частину свого життя, аж 53-роки, я прожив у Молдавії, тому стали в нагоді курси румунської мови, які пройшов на фронті. Друзів у Рівному в мене немає, проте є велика родина: два онуки, дві внучки та дві правнучки. Дружина та син, нажаль, померли, проте онук Ярослав чудово знає мої воєнні історії, пишається мною, розповідає про мої фронтові пригоди іншим. Добре, що молодь не забуває про ветеранів і не важливо звідки я родом, де жив і працював, бо в ті часи це була наша держава, наша земля, яку ми захищали від німецько-фашистських загарбників.