Голодували солідарно з Юрієм Луценком

Із запитанням “Чому виникла ідея вдатися до такого радикального кроку?” я звернувся до ініціатора цієї акції - голови Рівненської незалежної медіа-профспілки, депутата обласної ради від “Батьківщини” Сергія ШТУРХЕЦЬКОГО.

- Можливості протесту для донесення своєї громадянської позиції в Україні вичерпуються. Ми бачимо, що страйки підприємців, журналістів, інтелігенції, зрештою, ні до чого, окрім кримінальних справ проти організаторів мітингів, не призводять. Цинічно придушуючи свободу слова, конституційні права громадян чинна влада розповідає про “небувалі успіхи” у побудові демократичної держави із “високими” соціальними стандартами. Вже зрозуміло, що владі глибоко начхати на проблеми звичайних українців… Але ми знаємо їх “ахіллесову п’яту” - при всій своїй показній грізності ця влада боїться реакції європейського співтовариства. Не секрет, що можновладці тримають в Європі свої статки, ведуть бізнес, лікуються там, в Європі, там же навчають своїх дітей. Тому ми вирішили протестувати на “їх” території - у Страсбурзі, під стінами Європейського парламенту, впродовж днів, коли там проходила сесія найвищого законодавчого органу об’єднаної Європи. А голодування… Це, швидше, був лише людський вчинок солідарності із політв’язнями в Україні, зокрема, із рівнянином Юрієм Луценком.

- Як в Україні і у світі люди сприйняли вашу акцію супротиву?

- Найвищу оцінку нашої акції дало вітчизняне МЗС, коли розповсюдило заяву, що біля стін Європарламенту дипломати “не помітили” голодуючих українських журналістів. У відповідь ми заявили, що не бачили там українських дипломатів. Хтозна, чи були вони у ті дні на роботі? Та якщо серйозно, то, завдяки підтримці Конгресу українських громад Франції, ми постійно отримували листи і телефонні дзвінки про підтримку нашої акції від діаспори не лише з Франції, але й з усього світу. Нам вдалося поспілкуватися з європарламентарями, сотнями відвідувачів парламенту, які щиро цікавилися ситуацією в Україні і всіляко висловлювали свою небайдужість до того, що відбувається у нашій країні.

- Чи набула акція розголосу? Чи задоволені Ви її результатами?

- Ми працювали з діаспорою через соціальні мережі, на другий день акції вже й колеги з центральних українських газет і телеканалів почали цікавитися перебігом подій. Щодо результату - то, мабуть, так. Адже ми і не ставили собі на меті якісь надзвичайні зрушення. Те, що вдалося поспілкуватися з багатьма європейцями, те, що ми знайшли там чимало друзів України - вселяє оптимізм. Звернення українських митців, журналістів і політиків стосовно неприпустимості по-літичних репресій в Україні та утисків свободи слова підписували європарламентарі, звичайні небайдужі люди. Зараз цей журнал із зверненнями продовжує наповнювати підписами українська діаспора у Франції, вони думають і в подальшому проводити акції, які б привертали увагу світової спільноти до проблем становлення демократії в Україні. Вони - українці, які живуть в Європі - не бояться. І це головне, чого нам потрібно у них вчитися. До речі, не все у них гаразд з економікою, їх політики також потрапляють у різні неприємні історії, але найголовніше - вони не бояться говорити те, що думають, вони пишаються тим, що є українцями. І те, як реагували європейці на синьо-жовтий прапор у нашому пікеті - ще раз підтверджує: в України є європейська перспектива. Хоча для цього потрібно багато працювати. Насамперед, змінюючи себе.