ДИТИНА ПРОВЧИЛА МАМУ

А тут ніби хто підмінив людину. От вчора прийшла, нахилилась над ним і сказала: “Тату, може, ви помиєтеся та вдягнете чисту білизну? Завтра ж бо свято”.

Від почутого у старенького на очах з’явилися сльози. Помітив батько, що й син повеселішав, коли побачив, як його дружина гарно до нього ставиться. Дивувався Петро такій зміні. То, може, смерть його відчуває, здригнулося серце. Та хіба міг подумати, що то слова дев’ятирічного його внука Павлика змусили змінити ставлення невістки до старої людини.

...П’ятдесят п’ять років прожили в парі Петро з Одаркою. Життя їхнє щасливим назвати не можна було. Бог їм довго не посилав дітей. Тільки на п’ятнадцятому році народилася дівчинка. Та не натішились нею батьки, бо через три місяці після народження померла. Можна уявити, яке то горе для них було. Але через півтора року Одарка народила сина. Його вже з рук не спускали, берегли, як могли, боялись втратити. Ні, вони не балували його, як інші батьки, у кого одна дитина. З ранніх років привчали сина до праці, поваги до старших, тож у селі ніхто не міг сказати про нього поганого слова. Велику надію покладали на сина. Петро з Одаркою раділи, що буде коло кого прихилити голову на схилі літ. Але то вони гадали так тоді, коли ще Вадим був неодруженим. А як привів невістку в хату, одразу зрозуміли, що надії на щасливу старість біля єдиного сина в них уже немає.

Хоч як не хотіли в душі батьки, щоб їхній Вадим брав собі за дружину Устинину Олесю, але сказати йому про це не наважувались, бо ж бачили, як він її любить. Про Устю, та й весь її рід, у селі знали всі. То були лихі люди. Її мати свого часу не зжилася зі свекрухою, ледве зі світу не звела, якби чоловік не залишив її з дитиною. Те саме повторилося й з Устею, яка теж залишилась сама. Але, певне, висновків з цього не зробила, бо й доньку свою навчала:

- Ти, доню, як вийдеш заміж, з перших днів не піддавайся свек-русі, бо на голову сяде. Тож, коли Олеся після весілля зайшла в хату до Петра з Одаркою, одразу себе показала. Хоч би що сказала чи попросила свекруха, вона все робила наперекір. Одарка не догоджала невістці, знала, що то дарма, не хотіла псувати свої нерви. От тільки сина було шкода, бо як він не намагався налагодити стосунки між дружиною та батьками, усе було марно.

Залишити Олесю Вадим не міг, бо вона вже народила йому синочка, якого він любив більше за все на світі. Та й батьки не хотіли, щоб син розлучався, але жити з такою невісткою в одній хаті не могли. Гроші в них були, бо не витрачали, складали копійку до копійки, тож купили сину хату в місті. Плакала Одарка, коли син вибирався від них, знала, йому нелегко буде з такою дружиною. Та Петро заспокоював: “Не плач, очі не бачитимуть, душа не болітиме”. Хоча сам не менше переживав від того, що так сталося. Але заспокоювали себе батьки, думали, будуть навідуватись до сина. Однак невістка їх бачити не хотіла у своїй хаті. Та хіба ж у своїй? Устя й копійки на неї не витратила, а прав там мала більше, ніж Петро з Одаркою. Важко було в них на душі від того, але що поробиш, таке життя.

Отак і жили, знову самотньо. Син з невісткою приїздили в село. Але Вадим ішов до своїх батьків, а невістка - до своєї матері. Ні разу не ступила в хату до свекрухи. Не сварилася з нею Одарка ніколи й перед людьми не судила, то вже така людина. Вадим часто приїжджав до батьків зі своїм синочком Павликом. То для них була найбільша радість. Удома хвалився матері, як йому там було добре, та це їй не подобалося. Потім, коли Павлик підріс, Олеся на літо залишала дитину у своєї матері, однак він завжди тікав до Петра з Одаркою. Устина прибігала, сварилася з ними, намагалася забрати онука, та Павлик ховався десь у кущах, аби баба Устя не знайшла його. Невістку це дратувало, тому вона згодом зовсім не стала пускати дитину в село. Вадим сварився з дружиною, та Олеся стояла на своєму. Як же важко було на душі в Петра й Одарки, що навіть і внуком не мали права натішитись.

Вони, коли вже постаріли, просили в Бога тільки одного: аби послав їм одночасну смерть. Так буває, але дуже рідко. Петро розраховував умерти першим, бо ж хворів, ноги зовсім відмовили, та Господь забрав до себе першою Одарку. Отак раптово, не хворіючи, від крововиливу в мозок, на грядці так і зупинилося її серце. Петро самостійно вести господарство вже не міг. Змушений був залишити свою хату і їхати до сина в місто. Помітив одразу, що невістка була не в захваті від його появи. Цього й чекав Петро, та що ж зробиш? Ходити вже майже не міг, хіба що тільки в туалет, та й то з допомогою сина чи онука. Невістка й не дивилася в його бік, коли виходив з кімнати. Єдиною втіхою був для нього онук. Павлик тільки-но повертався зі школи, одразу квапився до дідуся, розповідав йому про свої шкільні справи, новини, які знав. Старенький від того аж оживав.

Одного разу, коли Павлик повернувся зі школи, побачив, що батько з матір’ю пораються у хліві, де раніше тримали свиней. Зрадів невимовно. - Що, знову буде у нас поросятко? - запитав. Олеся глянула на нього й спокійно відповіла:

- Ні, Павлику, ми тут хочемо зробити кімнату для діда. Батько вставить вікно, встеле підлогу, поштукатурить, побілимо, та й хай собі живе. Павлик від почутого зблід.

- Тоді хай батько робить все на совість, на довгі роки, бо й ти, мамо, коли доживеш до дідових літ, будеш жити у цьому хліві, - випалив.

- Ах ти, шибенику, - репетувала Олеся. - Що я тобі поганого зробила?

- А що тобі зробив дід, чому ж ти його так не любиш? - не здавався хлопець. Миттєво повернувся та побіг у хату до діда. Старенький помітив, що дитина чимось схвильована, запитав:

- Що з тобою, онучку?

Та він нічого не розповів дідові. Розумів, що дід страшенно гніватиметься на тата й маму, коли дізнається, що вони задумали.

Цілу ніч не могла заснути Олеся. Думала над синовими словами. Вона ніби прозріла. Дійсно, що їй зробили поганого в житті свекор зі свекрухою. Слова ж лихого від них ніколи не чула. То вона була до них несправедлива. Ніколи над цим не замислювалася, а тут ось спало на розум: “А що, як і до мене в майбутньому так буде ставитись невістка?”.

Поставила в думках себе на місце свекрухи і їй стало страшно. Після тих роздумів Олеся ніби переродилася.

Якось приїхала до неї мати. Олеся саме поралася біля свек-ра, перевдягала, годувала. Побачивши те, Устина аж за голову взялася. Коли вийшли в іншу кімнату, сердито випалила: “Чого ти з ним возишся, як з малою дитиною? Хай здихає. Вже пора”.

Олеся змінилася на обличчі: “Досить з мене, мамо. Ти все життя псувала мені, навчала тільки злу, яке я потім виливала на свекра зі свекрухою. Ти раділа цьому, бо сама жила, як вовк серед людей. Тобі всі люди недобрі. Якби ж я тебе не слухала, життя моє склалося б зовсім по-іншому. Не чіпай мене хоч зараз”. Устина не впізнавала доньки.

Старенький батько довго після тієї розмови вже й не жив, пішов з цього світу. Плакала, ридала невістка над могилами свекрухи й свекра, просила в них прощення, бо ж дуже перед ними завинила. Дякувала Богові за те, що дитячими устами він відкрив їй очі, бо якби ж зробила те, що задумала, син їй ніколи б не простив.