Інший тато

День добігав кінця. Вечірні сутінки заволоділи простором і часом. Проте Світлана не надавала цьому значення, адже її душа знаходилась далеко від тіла. Поринула на пошуки дорогого образу її Антона, але все марно. Він був уже неблизько від своєї родини.

- Мамо, - раптом глухий голосок маленької дівчинки порушив вечірню тишу, - поклади ці квіти на могилу тата. Вони йому сподобаються, адже я назбирала їх у нашому садку.

Світлана взяла з рук донечки маленький букетик нарцисів та й поклала на зрошену слізьми могилу чоловіка. Уже зібравшись йти, жінка почула позаду важкі кроки. Це був чоловік, якого вона воліла б не бачити й не знати все своє життя.

- Мені потрібно з Вами поговорити, - сказав він, поклавши на могилу букет троянд.

- Нам немає про що говорити. Все скажете в суді, - різко мовила жінка і, взявши за руку донечку, попрямувала до виходу.

Важко було в той час Світлані, та долю не обирають. Не змогла забути ту страшну ніч, коли повідомили, що її Антона збила машина. Коли приїхала до лікарні, то чоловік уже був в іншому світі. Не встигла навіть попрощатися як слід зі своїм судженим. Не почула прощального слова, не побачила його останнього погляду. Пішов мовчки. Нелегко переживати щось подібне, коли вранці бачиш усміхненого й радісного чоловіка, а ввечері по-дикому дивишся на його бездиханне тіло. Як же ненавиділа того, хто скалічив її життя, позбавив райдужного майбутнього! А він ні на мить не відходив від її Антона. Навіть на похорон прийшов попрощатись. Світлана мало не божеволіла, коли зустрічала його на своєму шляху. Кричала на нього, плакала. А він мовчав. Не виправдовувався. Лише важко дихав, бо ж нелегкий тягар лежав і на його душі. Йому самому не менш було шкода чоловіка, якого позбавив життя.

Незабаром відбувся суд. Павла виправдали, адже не побачили його вини. Знайшлися очевидці тієї пригоди, які підтвердили: Антон, поспішаючи додому, перебігав вулицю у невстановленому для пішоходів місці. Тому Павло позбувся на деякий термін лише водійського посвідчення. Світлана була невдоволена рішенням судді. Та що поробиш. Але вироку не змінити, хоч як би не хотілося. Розпач жінки можна було зрозуміти, адже вона позбавилася опори та надії на майбутнє. А що сказати маленькій донечці? Куди пішов її тато, з чиїх рук не сходила ні на мить? Як на це відреагує маленька дитяча душа? Важко сказати, а ще важче жити з вирваною частиною життя, якою для них водночас був батько й чоловік.

Неспокійно було й на душі в Павла. Не міг забути ту страшну хвилину, з якої обірвалося життя людини. Цей випадок назавжди залишиться гострою й колючою голкою під серцем чоловіка. Жити з таким тягарем - це каторга. І хоч суд не знайшов вини в його діях, але в душі завжди буде відчувати свою провину. Бо ж найсправедливіший собі суддя - ти сам. Тому з усіх сил намагався допомогти осиротілій сім’ї. Але Світлана ні на крок не підпускала до себе, як його тоді називала, ката свого життя.

Час ішов. Горе залишалось. І не намагалось відійти від Світлани та її донечки. Павло часто дорогою з роботи приходив на могилу Антона. Клав квіти, просив прощення. Не раз зустрічав там Світлану з донькою, дивився на них здаля, тривожився. Бачила Павла й жінка, але ненависть до нього й презирство вже залишились у минулому. Цього тягаря позбулася після вироку судді, коли зрозуміла, що над всіма суддями є ще один суддя - Бог. І справжній суд буде на небесах, а не на землі. Так сказано в молитвах.

Сьогоднішня неділя мала бути теплою, судячи із сонячного ранку. Свіжий вітерець тихо шарудів у розквітлій калині. Хмарки на небі ледве пересовувались. Здавалося, що кожна з них важча за всі разом узяті наші річки, ліси, поля… Земля пашіла свіжою травою. Все навкруги милувало та радувало око. Саме цього дня Світлана знову пішла на кладовище. Опустивши голову, тихо плакала, згадувала ті щасливі хвилини, які прожили разом. За цими роздумами жінка не помітила, як до неї підійшов Павло. Став на коліно і з щирим співчуттям поклав на могилу букет тюльпанів. Світлана підвела голову - і їх погляди зустрілись. Дивилась на Павла, ніби вперше бачила. Його обличчя чимось нагадувало їй Антона. Жінка не зводила погляду. “Чого вона так дивиться? - думав чоловік. - Невже ніколи так і не пробачить? Невже муки сумління доведеться пронести через усе життя?”. Але ж ні! Світлана заговорила. Що вона сказала, не пам’ятав. Бо серце огортала довгоочікувана радість від почутого голосу. Душа затрепетала, завихрилась, понеслась далеко у височінь, ніби вирвалась на волю. Вперше чоловік почув голос Світлани, в якому говорило серце, а не емоції.

З тих пір стали бачитися частіше. Жінка забула все, що відбувалось колись між ними. Важко пробачити смерть чоловіка, але пробачила. При кожній зустрічі вони все більше знаходили себе в цьому житті. Їм було добре разом. А згодом Павло попросив її руки. Як билося серце перед відповіддю жінки! І от, яке ж щастя! Вона буде з ним! Погодилась бути дружиною, незважаючи на той біль, який довелося пережити через нього. Тепер зробить все, щоб загоїти ті давні рани.

Не могли наречені перед вінчанням не прийти до могили Антона. Хотілося попросити в нього благословення. Ма-ленька донечка, дивлячись на фотокартку тата, крізь сльози мовила: Спи спокійно, таточку. За нас не турбуйся. Тепер у нас з мамою буде інший тато. Він казав, що буде нас так любити, як любив ти”. Такої розмови дівчинки з могилою батька не витримали ні Світлана, ні Павло. Обійнявшись, вони дали волю сльозам.