Вторгував дружину на базарі

- Золоте весілля, - поправив. Дід Тарас, який одразу ж зрозумів моє здивування, сказав:

- Ні, синку, не помилилися. Двадцять п’ять років минає, як ідемо з Варкою однією стежкою по життю.

- А в скільки ж ви, діду, років оженилися? - не міг заспокоїтися.

Дід почухав потилицю, щось подумав і сказав:

- Одружився-то я у двадцять п’ять років.

- То як же так? - знову запитав.

- А так, бо це вже в мене третя дружина, - відповів дід Тарас.

- О, то ви були добрим гулякою, - пожартував я. Дід вмостився біля мене на лаві й почав свою життєву історію.

- Ні, синку, не був я гулякою, а однолюбом. Ніколи не насміхався з дівчат, не зраджував їх, як часто робили хлопці. Кохав тільки одну зі свого села - Марусю. Вона чекала мене три роки з армії. Коли відслужив, через рік побралися. Жили біля моєї матері. Невістка зі свекрухою ладили, то й мені спокійно на душі. Згодом народився синок. То була наша найбільша спільна радість. Все так складалося добре. Але життя ж непередбачуване. Мама потрапила в аварію. І найбільшим лихом стало те, що втратила одне око. А згодом і на друге почала погано бачити, через деякий час майже зовсім втратила зір. Це біда для сільської жінки, яка ніколи не могла сидіти без роботи. Скільки сліз пролила, що залишилася безпомічною в молоді роки. Тож уся робота в господарстві лягла на плечі невістки, моєї Марусі. Спочатку було все ніби й добре, та потім помітив, що дружина стала зовсім іншою: дратівливою, до матері ставилась негарно. Звичайно, мені це не сподобалось, тож завів з нею розмову. Вона вислухала й сердито сказала:

- Знаєш що, Тарасе, я біля твоєї матері все життя бути нянькою не збираюся. Вона вже ніхто. Якщо хочеш, щоб ми були разом, давай переїдемо до моїх батьків. Мене ніби вогнем обпекло: “Як ти посміла таке сказати, Марусю? Невже залишу свою неньку в такому стані й житиму у твоєї здорової матері?”.

Мама, певне, чула нашу розмову, адже коли Маруся вийшла з хати, сказала:

- Іди, синку, за дружиною і сином, то твоя сім’я. На мене не зважай, коли приїдеш, щось допоможеш, та й сусіди ж у нас добрі, не пропаду.

Але так вчинити з матір’ю не міг. Бо ж ніхто не знав її життя, як я. У молоді роки залишилась удовою - батько трагічно загинув. Я в дитинстві часто хворів. Скільки вона мене виносила по лікарях, щоб поставити на ноги. То ж залишила нас Маруся, я й не зупиняв. Тільки сказав: “Бог тобі суддя”. Через рік взяла розлучення. Так і жили з матір’ю вдвох десять років. Боявся якусь жінку привести в хату, щоб не повторилось те саме. Але все ж таки наважився. Згодилася вийти за мене заміж місцева дівчина. Вона знала про наше життя, запевнила, що не вчинить так, як Маруся. Згодом привів Настю до себе. Розписалися. Рік прожили у добрі й злагоді. Та потім помітив, що вона стала до матері байдужа. Неня на неї не скаржилася, але відправив Настю додому й вирішив твердо: більше одружуватись не буду, поки мама жива, бо розумів, що нікому вона не потрібна, крім мене. Отак і лишилися вдвох. Тримав господарство: й корівчину, поросятко, курей, гусей. Роботи в селі не було, тому часто їздив у місто на ринок продавати молоко, сметану, масло, городину, щоб мати якусь копійку. Зазвичай такими сільгосппродуктами торгують жінки, всіх обсудять, пересудять, чого хочеш наслухаєшся. А якось одна, що стояла поруч, узялася й за мене:

- Оце чоловік так чоловік. Торгує, дружину жаліє. А мій, поки приїду, вже під плотом лежатиме.

А я, ніби жартома, сказав:

- А в мене немає, я холостяк.

- О, - схаменулася інша, - то в нас тут є для вас дівка, - і вказала на вродливу молодицю, що стояла ліворуч. - Вона теж незаміжня, давайте посватаємо.

Тут усі загомоніли. Ми ж переглянулися з нею. Молодиця почервоніла, мов буряк, не сказала нічого. Промовчав і я. Хай жартують, подумав. Але той погляд чомусь не давав спокою. Тож отак жарти-жартами, але якось, коли опинилися разом, несміливо запропонував Варці, так було звати її, пройтися містом. Вона й погодилася. Сіли у скверику на лаву. Розговорилися. Розповів їй усе про своє життя, вона теж про нещасливу долю: вийшла заміж за п’яницю, який від горілки й помер. Ми так щиро ділилися сокровенним, ніби вже давно знайомі. Не впізнавав себе. Нікому не відкривав так душу. Давав же собі клятву більше не одружуватись, а тут незчувся, як запропонував Варці вийти за мене заміж. Бог любить трійцю, подумав. Можливо, цього разу поталанить. Коли повідомив про намір мамі, то тільки сказала:

- Що ж ти, синку, надумав? Тут жінки зі свого села не захотіли з нами жити, а ти чужу ведеш.

Але не відступився. Привів-таки Варку в хату. І не помилився. Вона виявилась чуйною, з життєвим досвідом людиною. Мама хоч і не могла її бачити, але душею відчувала це. Бо ж ставилась Варка до неї не так, як мої перші дружини. Бачив, що ненька задоволена. Але розумів, що більше раділа від того, що нарешті її син знайшов душевний спокій. Десять років прожила ще мати при Варці. Ніколи не відчував, що між ними були якісь непорозуміння. Мати помирала при пам’яті, казала: “То, синку, Бог послав таку гарну дружину за твої страждання, що не відмовився від мене, не залишив саму, як ото буває в дітей. Розуміла, що була для вас тягарем, але ж хіба винна в тому? Бережіть, дітки, одне одного. Відходжу з цього світу спокійною за вас”. З тими словами й закрилися її очі навіки. - Похоронили маму, і ось доживаємо свого віку вдвох, - підсумував розповідь дід Тарас. Баба Варка слухала старенького й ні разу не перебила. Певне, згідна була з ним.

- Бабусю, а ви коли-небудь сварилися з дідусем? - жартома спитав я.

- Ой, без сварки не буває, бо ж завжди в житті виникають якісь непорозуміння між жінкою та чоловіком, але так, щоб серйозно, то ніколи. Тарас мене шанував, і я віддячувала йому тим же. Дякувати Богу, що виторгувала такого файного чоловіка на базарі, - пожартувала баба Варка.

- А може, то я тебе виторгував, - засміявся дід.

- Ви згадали за базар, - схаменувся я, - а як відреагували ті жінки, коли дізналися, що ви побралися?

Тут старенькі наввипередки почали розповідати, як носили могорич на ринок молодицям, як їм кричали “гірко”, а вони не соромились цілуватися. Ніби помолоділи, згадуючи ті щасливі миті в їхньому житті. Слухав і радів за діда Тараса й бабу Варку, що хоч і пізно, але знайшли одне одного і так ось гарно живуть.

Дід мовив:

- То неправда, певно, коли кажуть, щоб дізнатися про людину, потрібно з нею пуд солі з’їсти. Я першу дружину Марусю знав з дитинства і не розпізнав, що в неї в душі коїться. Вона вдруге вийшла заміж і там не вжилася. А з Варкою ж були зовсім не знайомі, а так все гарно вийшло. То, мабуть, потрібно знайти ту зірку, яка тобі судилася. Але не кожному це вдається.

На срібне весілля діда Тараса й баби Варки приїхати не зміг, тільки привітав їх поштовою листівкою, в якій побажав ще довгих років щасливого життя в парі при здоров’ї та злагоді.