МУРКАТИЙ КИЦЬ

Отак і цьогорічна весна. Що більше її виглядали і що більше про неї мріяли, то частіше вона ховалася від нас під сніговим покривалом. Уже й кінець березня, а гра “Знайди мене” усе ще тривала. Зима ніяк не відступала.

За цілий тиждень сьогодні випав чи не єдиний погожий день. Сонце розвіяло сірість неба, розливши там, угорі, цеберце блакитної фарби. Одразу ж із дахів задзюрчали веселі струмки, вселяючи своїми звуками і радість, і водночас якусь сонливість.

Катря цього ранку, незважаючи на веселих сонячних зайчиків у кімнаті, дозволила собі трішки довше поніжитись у ліжку. Сьогодні вона нікуди не поспішала, а робота з комп’ютером може й почекати. Її телефон мовчав, ніхто з друзів нікуди її не запрошував, тому дівчина вирішила, що саме нині найкраща нагода побути наодинці з собою та навести лад не тільки у помешканні, але й у власних думках.

Отож, привівши до ладу себе, ліжко та все, що її оточувало, Катря взяла до рук щоденник, аби занотувати туди те, що її бентежило і непокоїло.

Ось уже декілька разів їй снився сон, в якому вона бачила кота. Якого кольору був кіт, чомусь не пам’ятала, а от те, що мав неймовірно (навіть як для кота) зелені очі, дивувало і захоплювало її. Вона брала пухнасте створіння на руки і, як загіпнотизована, вдивлявся у цю зелену глибінь. Що довше вона вдивлялася в очі кота, то більше їй здавалось, що там бачить якийсь силует, до болю знайомий і милий серцю. Та як не намагалася роздивитися, марево зникало. Саме цей сон Катря вирішила записати у свій щоденник, бо щиро вірила, що він віщий.

А ще дівчина вирішила на сторінках щоденника зізнатися, що закохалася. Зробити це уголос не вистачало снаги, а зізнатися в цьому об’єктові свого захоплення - сміливості.

Вона вже зазнала чимало болю в житті, отож вирішила залишити все, як є, лише здалеку милуючись тим, хто був такий жаданий.

Якщо чесно, дівчина вже давно хотіла придбати якусь тваринку, яка б чекала її повернення з роботи та й, зрештою, уночі не було б так лячно, знаючи, що поряд є жива істота. Але все то часу не вистачало, то сумніви брали, адже деколи поверталися з роботи доволі пізно, це означає, що тваринці доводилось би сидіти голодній.

За такими думками й застав Катрю дзвінок у двері.

“Дивно, наче й в гості нікого не чекаю”, - подумала дівчина, підходячи до дверей.

Зазирнула у вічко. І яким же було здивування, коли побачила на порозі власної квартири юнака, за яким тихим болем вечорами нило серце. Та й це ще не все. На руках він тримав кота!

Катря відчинила двері. Запанувала тиша. Першим спромігся сказати хоч щось Андрій:

- Привіт, а я й не знав, що ти тут живеш…

- Та ти проходь, чого стоїш на порозі. Тобто проходьте, вас же двоє, - заусміхалася Катря.

Хлопець якось нерішуче переступив поріг.

- Ти проходь у кімнату, - сказала Катря, - а я приготую каву.

Коли кімнатою полинув аромат запашної кави, напруга спала і Андрій почав розповідати, що змусило його вийти надвір з котом.

- Розумієш, сів за кермо і так необачно рушив з місця, що ледь не переїхав кота. Довелось вийти і подивитись чи він живий. Кіт не ворушився. Коли я його оглянув, то зрозумів, що він спав під переднім колесом автівки, а коли я рушив, то наїхав йому на передні лапи. Ну, не міг же я залишити нещасну тваринку на вулиці. Забрав його додому і згодом відвіз до лікаря, де йому наклали на лапки шини. Я вже й звик до нього неабияк, та от халепа. До нас приїхала жити сестра з маленькою донечкою. А в малої, виявляється, алергія на котів. Сама розумієш - діти наше все. Але й кота я викинути просто так на вулицю не зміг.

Катря слухала, не перебиваючи. Вона дивилася то на кота, який сумирно сидів поряд із її кріслом, то на Андрія.

- Ось я й вирішив віддати тварину в добрі руки, - зробивши ковток кави, продовжив Андрій. - Я приїхав в інший кінець міста і вирішив ходити з котом від квартири до квартири, доки хтось не погодиться взяти тваринку. До речі, він іще зовсім молоденький і я не придумав, як його назвати, - якось сумно поглянув хлопець на кота.

- Залиш його мені, - попросила Катря.

Через якийсь час вони з Андрієм попрощалися.

Катря подивилася на кота. Він поважно розлігся посеред кімнати і уважно супроводжував дівчину неймовірно зеленими очима. Минув місяць. І або кіт був дуже вибагливим, або дівчина не вміла за ним доглядати, він, або Муркатий Киць, як назвала його Катря за вміння голосно муркотіти, відмовлявся їсти. Вона йому і м’ясця, і рибки, і молочка свіженького. Ні, і все. Прийде, понюхає і йде геть з кухні. Вже й схуд, бідачисько. Про це тепер і розповідала Катря Андрієві майже щодня. Адже хлопець завжди розпитував, як їй із котом живеться.

- А ти приходь в гості - сам побачиш, - запропонувала дівчина.

Найближчої неділі Андрій завітав у гості. І кіт його впізнав, вискочив на коліна, потерся мордочкою до шиї і, як це не дивно, з’їв усе, що дала йому господиня.

- А він і справді худющий, як скелет, - поплескав Андрій кота по боках. - Доведеться щодня приїжджати в гості, - засміявся.

Сказано - зроблено. Андрій спершу навідувався в гості як друг, потім запропонував дівчині зустрічатися, а невдовзі вони одружилися.

І тепер щоразу, коли Катря відчиняла дверцята холодильника і промовляла:

- Кицю, а дивись-но, що я для тебе приготувала, - до кухні наввипередки біжать двоє - коханий чоловік і їхній Муркатий хитрий Киць.