Що посієш…

- Що ти, доню, собі думаєш, тобі ж ще й п’ятнадцяти нема. Та, ніби й чекала цього:

- Ти не вчи мене! Сама якою була?

- Не кричи, - тихо мовила Ніна. - Сестричок розбудиш.

- Та хіба вони мені сестрички? - дивилася п’яними очима на матір. - У нас же в усіх чотирьох різні прізвища, різні батьки, хто скаже, що ми сестри? Ми, наче з дитбудинку, ти нам не авторитет.

Впала нероздягнена на ліжко й заснула. Закололо у серці від такого в Ніни. Іншої відповіді й не чекала. Бо винувата в усьому сама.

...У Тараса й Ганни було двоє дітей: син і донька. Андрій після армії залишився у місті, в якому служив, там одружився. У батьків з ним проблем не було. Навпаки, задоволені, що влаштував життя без їхньої допомоги. А от з донькою, на п’ять років меншою, клопотів мали все життя. То, певно, тому що балували її, як ніхто. Усе в неї було, ні в чому не відчувала потреби. Здавалося, тільки дякувати батькам за безтурботне дитинство, та вийшло по-іншому. Вчитися не хотіла, ледве закінчила вісім класів, дружила з сумнівними компаніями, рано пізнала чоловічу близькість... Застерігали її батьки, тримали в руках, та вже було пізно.

- Втратили ми доньку, - казав Тарас.

Сподівалися, що схаменеться, та марно. У сімнадцять заявила батькам, що вагітна.

- Ти хоч знаєш, від кого? - не своїм голосом спитав батько.

Знала, що він від неї відмовився. Бачила, як упадає за нею інший хлопець, Олег, щоб не осоромити батьків, дала йому згоду. Він сяяв від щастя. До слова, Ніну вродою Бог не обділив. Справили на радощах Тарас з Ганною для доньки

гарне весілля. А щоб не заважати молодим, залишили трикімнатну квартиру в місті, самі перебралися в село, у батьківську хату. То, вочевидь, було їх найбільшою помилкою. Якби ж знали, що донька так розпорядиться своєю долею!

Два роки жила з Олегом у злагоді й мирі, раділи батьки, що донька заспокоїлась, уже в неї донечка Оля підростала, чоловік кохав. Що ще потрібно для щастя? Але одноманітність сімейного життя набридла скоро. Знову взялася за старе. Нерідко приходила додому пізно й напідпитку. Олег чекав її, з донечкою не спали. Коли ж одного разу зробив зауваження, випалила:

- То не твоя донька, не переживай!

Олег це відчував, але ніколи не дорікнув дружині. А коли стало повторюватись таке неодноразово, не витримав, подав на розлучення. Батьки розуміли, що донька в усьому винна, бо ж до зятя претензій не мали. А Ніна після розлучення віддала дитину на виховання бабусі в село. Довго сама не була. Закрутила знов якомусь хлопцю голову. Розписалися, але вечірки батьки ніякої не зробили. Бо ж не були впевнені, що дочка виходить заміж надовго. Другий зять теж виявився порядною людиною, їздив завжди до тестя з тещею, допомагав чим міг. Народилася в них дочка, яку назвали Катрусею. Вже ніби й заспокоїлися старенькі. Але якби ж то вони бачили, що витворяє їхня дочка!.. Коли Катрусі виповнилося два роки, Ніна знову показала себе. Віктор не вірив, що говорили знайомі про його дружину, та коли зловив на гарячому, залишив її. Хотів забрати із собою доньку, та - не дала, відвезла до батьків.

Хоч як сварили вони, та нічого вдіяти не могли. Дочка жила задля свого задоволення, незабаром знову вийшла заміж: відбила чоловіка, в якого було двоє дітей. Хисту зваблювати в неї було вдосталь, тож Ігор розлучився з дружиною. Хіба чоловіки думають щось, коли залишають сім’ю, хочуть кохання з молодою? Та хіба ж буває кохання в таких жінок, як Ніна? Вони живуть одним днем, а що буде далі, не замислюються. Тож усього три роки тішився Ігор, а потім вказала на двері, бо в неї вже був інший. Її не турбувала третя донька, яку народила від нього. Знову хотіла відвезти до батьків, та Тарас не дозволив:

- Живи як хочеш, з нас уже люди в селі сміються. Зупинися ти нарешті. Наплодила байстрюків, то й годуй.

Але материнське серце завжди переживає за дітей. Не витримала, поїхала відвідати. І коли виявила в онуки воші, забрала до себе. Бо ж бачила, що в Ніни вже четвертий чоловік живе і їй не до дитини. До тих, що були в матері, вона навідувалась рідко, майже й не знали її. А коли Ніна народила четверту донечку, Ганні стало зовсім зле. Ніколи не боліло серце, а тут трусило, ледве не вилітало. Голова ходила обертом. Дивилася на своїх внучат: Олю, Катрусю й Оленку - і приплакувала:

- Ох, дітки ви мої дорогенькі, чому ви такі нещасні, кому ви потрібні будете, коли я помру?

Як вкладала спати, всіх поцілувала. Не знала, що прощається з ними, бо тої ночі серце зупинилося. Коли приїхала дочка на похорон, батько сказав:

- Поклала маму в могилу, то й забирай своїх дітей... Змушена була таки везти дівчат до міста. Чоловік, коли побачив таку зграю, одразу покинув її:

- Навіщо мені твій інкубатор годувати, коли я своїх троє залишив?

Зосталась Ніна з дітьми сама. Вони для неї були, ніби чужі, з меншими ще якось знаходила спільну мову, а от зі старшою Олею порозумітись не могла. Згадала слова матері: “Не дай Боже, доню, відчути від своїх дочок те, що я зазнала від тебе. А воно, певне, так і буде. Бо хіба зможеш поставити дітей на ту дорогу, з якої збилася сама?”.

Вона навіть не має морального права дорікнути чимось донькам. Тільки зараз замислилась над тим, що коїла, скільки горя завдала батькам. Відцвіла її квітка, а зів’яла нікому не потрібна: відвернулися від неї чоловіки, коханці, з якими колись було добре. І не дай Бог, щоб відвернулися від неї і діти, бо то буде розплата за безтурботне життя.