Ніколайчик Наталія: “Хотіла навчитися захищати себе і стала бронзовою чемпіонкою світу з дзюдо”

Точну кількість нагород не знає навіть сама Наталія, тому що рахувати кубки і медалі є поганою прикметою. Наразі вона - член штатної збірної команди України із дзюдо серед спортсменів з вадами зору, майстер спорту України міжнародного класу, багаторазова чемпіонка України з дзюдо, володарка кубків України (2009 - 2010 рр.), бронзова призерка Чемпіонату Світу в Туреччині (2010 р.). А нещодавно Наталія стала лауреатом Премії Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України.

- Наталіє, розкажіть для початку, в чому полягає суть дзюдо.

- Сенс в тому, щоб взяти суперника у захват і зробити такий прийом, щоб суперник опинився на лопатках. Це називається “чиста перемога”. Для мене дзюдо - це спосіб життя. Я використовую спортивні навички не тільки на тренуваннях, але й коли закручую консервацію на зиму, прибираю чи працюю на городі.

- А як починалася ваша спортивна кар’єра і чому обрали саме дзюдо?

- Мені було 9 років. Я перебувала у колективі, що складався переважно із старших хлопців, які інколи ображали дівчат, і в мене було надзвичайне бажання їм протистояти, але я не могла. Щодня я ходила зі школи повз спортивний зал, в якому займалися дзюдо. Там було маленьке віконечко і я полюбляла спостерігати, як діти стрибають, падають, виконують прийоми. Потім я теж вирішила записатися на дзюдо. Мій покійний батько одного разу прийшов на заняття і сказав: “Зробіть з неї людину”. І так почали ліпити з мене - людину.

- Пам’ятаєте свою першу нагороду?

- Це були змагання в Кузнецовську і я зайняла 3 місце. На той час займалася дзюдо всього три місяці, тому ця нагорода вселила в мене велику віру і надала наснаги. Після цього почалися змагання, збори. Через те, що я віддавала весь свій вільний час спорту, в школі успіхи були не дуже. Хоч і навчатися дзюдо було теж нелегко: в нашому дівочому колективі завжди змагалися за лідерство, тому хотілося бути найкращою. Рівненька команда стала досить сильною і я почала займатися інтенсивніше.

- А як отримали звання майстра спорту?

- Спочатку я була кандидатом у майстри спорту. Неодноразово отримувала травми, проте продовжувала тренуватися - було дуже важко. Коли мені виповнилося 16 років, вирішила відлучитися від спорту. Ця пауза тривала цілих 5 років.

- Чим займалися в цей час?

- Потрібно було забезпечувати себе фінансово і я влаштувалася на роботу. Спочатку працювала офіціантом, потім барменом, і навіть охоронцем в одному із супермаркетів.

- А як же ви знову повернулися у спорт?

- Я зрозуміла, що така робота - не для мене, бо не бачила перспективи, кар’єрного росту. Я твердо вірила, що можу досягти чогось більшого. Думки про повернення виникали і раніше, але я боялася, що мене не приймуть назад у команду. Одного дня прийшла на тренування, щоб позайматися хоча б один раз. Тренер сказав, що потрібно продовжувати тренуватися і якщо я на чемпіонаті України займу призове місце, то він візьме мене назад у команду і в майбутньому я зможу заробляти хоч якусь копійку. Це було ризиковано, бо могла втратити і роботу, і спорт. Але я ризикнула і зайняла на чемпіонаті України друге місце та отримала звання майстра спорту.

- Це було моментом повернення?

- Так. Я пишалася собою, і тренер був дуже задоволений таким результатом. Ми вирішили тренуватися далі, щоб досягти більших висот. Спочатку я намагалася поєднувати роботу і спорт: мене відпускали раніше, вираховуючи пропущені години із зарплати. Було дуже важко і через два місяці я зрозуміла, що треба вибирати щось одне. Знову ризикнула - залишилася у спорті. Після цього тренер став помічати, що в мене проблеми із зором і ми пішли до лікаря. Виявилося, що мій зір не корегується і з такими вадами людям від народження дають інвалідність. Лікарі взагалі були здивовані, як я з таким полем зору живу. А я ж не знала, яким воно має бути насправді, тому що такою народилася і думала, що так має бути.

- І як після такої новини спортивна кар’єра розвивалася далі?

- Тренер розповів, що існує параолімпійський спорт і люди з вадами зору теж можуть виступати. Я вирішила поїхати на чемпіонат України, де зайняла перше місце серед людей з вадами зору. Потім у Туреччині відбувався Чемпіонат Світу. Була скликана спеціальна комісія з лікарів Туреччини та Франції, які мали встановити, чи дійсно я підходжу під нормативи інваспорту. Після перевірки підтвердилося, що мій зір дозволяє брати участь у змаганнях з людьми з вадами зору. Тоді я стала бронзовою чемпіонкою світу, і мені присвоїли майстра спорту з міжнародного класу. Після цього змінилася не лише моя кар’єра, а й особисте життя.

- Все стало налагоджуватись?

- Так. До Чемпіонату Світу мій коханий запропонував одружитися, і я погодилася. Після того, як приїхала зі змагань, в нас було дуже мало часу для підготовки свята. Більше того, я змушена була поїхати на збори і залишався всього тиждень до весілля. Але ми все-таки одружилися.

- Як чоловік ставиться до такого спортивного способу життя?

- Було важко спочатку поєднати сімейне життя і спорт. Постійні збори, змагання, змагання і знову збори. Я приходила додому і від виснаження просто падала. Чоловік питав: “Воно тобі треба?”, а я казала: “Дуже треба!”. Він байкер і любить волю, а у спорті такої волі немає - все за графіком. Тренування неймовірно виснажували, боліли всі м’язи - була крепатура. Коли чоловік казав: “Давай я тебе обійму”, я відповідала: “Ой, любий, дай я просто ляжу”. Спочатку він дратувався, а зараз вже змирився, бо я йому пообіцяла, що після Олімпійських ігор піду в декрет.

- Тобто для вас головна

мрія - виграти Олімпійські ігри - 2012?

- Наразі, так. У квітні цього року в Туреччині на Всесвітніх іграх я зайняла друге місце і це дозволило заробити ліцензію на Олімпіаду. Програла дівчині з Франції, але це мене ще більше загартувало. Я хочу бути не лише найкращою, але й самодостатньою особистістю - це й керує мною.

- А як же фінансовий бік, яка ситуація у вашій сім’ї?

- Я не можу сказати, що чогось сильно потребуємо. Звання майстра спорту з міжнародного класу дозволяє отримувати президентську стипендію. Також я працюю інструктором і треную маленьких діток, але платять за це, чесно кажучи, небагато.

- Важко бути тренером?

- Я треную шестирічних діток, а з ними важко працювати, бо вони інколи не хочуть займатися. До того ж доводиться поєднувати свої тренування з їхніми заняттями. Я намагаюся зробити тренування цікавими та корисними. На жаль, відсутність фінансового забезпечення для дітей не дозволяє зробити це в повній мірі. Наприклад, літом організовуємо табір з дзюдо, а в декого немає можливості оплатити перебування у ньому дитини. Хоча є такі батьки, що самі не дозволяють своїм дітям займатися, аргументуючи це погіршенням успішності в школі. А є й протилежні випадки, коли батьки змушують дітей відвідувати тренування. Інколи це призводить до того, що через деякий час малюкам починає подобатись дзюдо. Бувають випадки, коли мій зір заважає працювати, бо не завжди можу побачити всіх дітей.

- А є у вашому житті тренер, який відіграв неабияку роль?

- Так. Це Михайло Якович Романкевич. Він тренує особисто мене і збірну України із дзюдо. Коли в мене не стало батька, то він підтримував і давав хороші поради. Я намагалася перейняти якнайбільше корисного від нього.

- Доводилось застосовувати прийоми в звичайному житті?

- Я не хочу цього робити, бо можу завдати непоправної шкоди людині. Але був один випадок у той період, коли я не займалася спортом. Якось вночі я йшла з роботи додому, тому що працювала барменом у нічну зміну. Два хлопці намагалися зі мною досить нав’язливо познайомитися. Я спробувала вирішити питання словесно, але один з них не хотів нічого слухати і почав тягнути мене за руку. Тоді я застосувала один з прийомів і кривдник опинився на землі. Поруч проїжджало таксі, водій зупинився, я пояснила йому ситуацію і він люб’язно запропонував підвести мене додому.

- У вас є улюблена нагорода?

- Ні, улюбленої немає. Я дуже люблю момент, коли стою на п’єдесталі і грає гімн України. За ці лічені хвилини мене переповнює надзвичайна гордість. Хоча, як на мене, найсерйозніші мої змагання - це Всесвітні ігри цього року.

- Ви закінчували вищий навчальний заклад?

- Раніше навчалася в РЕГІ на реабілітатора, але так і не закінчила. Тепер планую відновитися, бо хочу в майбутньому бути тренером, навчати дітей тому, що знаю сама. З радістю передавала б знання і своїм майбутнім дітям. Але я хочу дати їм вибір. Якщо вони оберуть дзюдо, то я буду дуже рада.

- В яких країнах довелося побувати і де найбільше сподобалось?

- Була в Польщі, Туреччині, Білорусі. Найбільше мені сподобалось у Туреччині, хоча, можливо, я не встигла побачити інші країни у всій красі. А в Україні відвідала усі обласні центри, деякі навіть не один раз. Хоча в майбутньому я б не хотіла покидати Рівне. Можу з впевненістю сказати, що це моє улюблене місто.

- Які чемпіонати плануєте підкорити найближчим часом?

- У листопаді цього року проходитиме чемпіонат Європи, то зараз готуюся до нього, а потім Олімпійські ігри - 2012 та 2016.