І до мертвих ревнують

Мешкала в невеликому селищі жінка. І така була ревнива, що її чоловікові Івану життя не було. Як кажуть, ревнувала навіть до стовпа. І хоча він був непоказний, та й до чужих зовсім не був ласий, але їй увесь час здавалося, що всі жінки звертають на нього увагу. Іван не мав права навіть словом перекинутися з іншими молодицями. Олена влаштувала його на роботу на підприємство, де працювала сама, щоб завжди був у неї на очах. А коли, бувало, йшли разом на якісь гостини, сідала поряд із ним і спостерігала за молодицями й дівчатами, чи не дивиться, бува, котрась на її Івана.

Жінки в селищі знали, що Олена така ревнива. Одні її остерігалися, інші, навпаки, підморгували Іванові, намагаючись подратувати його дружину. Їм було цікаво спостерігати за нею і бачити, як вона від того змінюється на обличчі. На людях Олена ще стримувала себе, проте вдома чоловікові було непереливки.

Не раз доводила Івана до плачу, бо ж ревнувала його безпідставно, адже за всі роки спільного життя ніколи її не зрадив. Але довести це дружині не міг. Іноді спересердя казав, що не витримає цього, подасть на розлучення. Тоді вона ще з більшою силою накидалася на чоловіка:

- Ага, - репетувала, - значить, уже якусь маєш?! Хочеш піти до неї? А не діждешся! Поки я жива, ні в одної ти не будеш в обіймах.

Так минали дні, роки пекельного для Івана життя...

Можливо, від цього він і тяжко захворів: лікарі констатували невиліковну хворобу. Сиділи біля його ліжка жінки-односельці, співчували в душі, дивлячись, як допікає йому дружина. А та, замість того, щоб пожаліти чоловіка, дивилася на них і ще більше заводилася:

- Знай, Іване, даю слово, що після твоєї смерті цілий рік до твоєї могили не ступлю, скільки ти мене вимучив!

Такими словами, певне, тільки прискорила смерть, бо через кілька днів його не стало.

“Гріх на душу, Олено, ти взяла”, - казали жінки, адже всі знали, яким порядним був Іван. Не хотіла вона цього чути і свого слова таки дотримала, - цілий рік не відвідувала могилу чоловіка, навіть тоді, коли батько Івана поставив йому пам’ятника.

Минув рік по смерті чоловіка... Олена попросила сусідку Настю, аби та пішла разом із нею на кладовище. Довго шукали могилу Івана, якби не фотографія на пам’ятнику, можливо, і не натрапили б...

Іван усміхався Олені з надмогильного пам’ятника, мов живий.

Підійшла, перехрестилася, поцілувала фотографію. Затим глянула навкруги й раптом її затрусило, в очах стало темно, коли побачила, що з обох боків Іванової могили з фотографій їй усміхалися дві молодиці.

- Ти бачиш, Насте, він казав, що я даремно на нього нападала! - Репетувала Олена. - А він і там, на тому світі, серед жінок уклався. Ах, ти ж негіднику!

На неї страшно було дивитися, вона вже не володіла собою. Схопивши палицю, почала лупцювати по фотографіях чоловіка, двох “суперниць”. Затим їй стало зле, і вона впала непритомна. Сусідка Настя перелякалася, викликала “швидку”, проте було вже пізно. Лікарі констатували крововилив у мозок, від якого Олена померла.

Ось до чого довели жінку ревнощі. Молодиці казали: “То Бог покарав за чоловіка”... Поховали Олену далеко від Івана, така була його воля...