Божевільна

- Їдь, дитино, в Італію. Там, кажуть, можна знайти не тільки роботу, але й свою долю. Якби вона знала в ту мить, яка важка доля чекає її дитину на чужині! Якби знала… “Так де ж я, мамо, візьму гроші? За туристичну візу треба заплатити 650$, та й за роботу 350$”, - мимрить дівчина.

- Продай свого “Жигуля”, - не вгаває мама.

Так і зробила. Так званих туристок у Римі вже зустріла пані Оксана зі Львова, яка разом із арабом Мімі нелегально надавали житло і влаштовували на роботу. Дана нарешті іде працювати до старого сеньйора та його 40-річної доньки Терези. Дана доглядатиме хвору дружину сеньйора, мити, чистити, прибирати двоповерхову віллу, готувати їсти на чотирьох - і так зранку до вечора, без вихідних. Щовечора донька господарів забирає Дану із собою на годинку-дві на прогулянку машиною. Дівчина милується чудовим краєвидом незнайомих їй місць, частенько навідуються вдвох у бар, де молода господиня купує для своєї наймички тістечко, а сама випиває стакан вина. Дані страшно, адже Тереза їде за кермом. Після чергової такої поїздки, коли п’яна Тереза ледь зуміла зупинити машину над височезним урвищем, Дана категорично відмовилася від таких “прогулянок”. І почалося… Цілий день важко працюючи, дівчина була змушена дочікуватися Терезу, що поверталась частенько додому напідпитку і далеко за північ. Ледве дочекавшись зарплати, Дана вночі, як злодій, тихесенько зібравши свої нехитрі речі, втече з “напівдурного” палацу.

Новий притулок

На світанку вона вже в Римі. Дзвонить до знайомої вже нам пані Оксани. Ця знову знаходить нову роботу, не забувши при цьому взяти знову 50$.

На цей раз - центр Італії, де її на вокзалі зустрічає 43-річний, підтягнутий, гарної чоловічої статури, смуглолиций, кароокий, але чомусь вже сивий, сеньйор. Їй він сподобався одразу. Познайомились. Звали його Роберто. “Будеш доглядати моїх дітей,” - коротко промовив чоловік. Будинок, де мешкав Роберто з трьома дітьми і тещею, знаходився у передмісті. У городі зеленіла “інсалата”, цвітна капуста, артишок, шпинат. Перед будинком милувались у своїй красі розкішні троянди, гортензії, та найбільше Дані сподобався квітковий килим із різнотипних і різнобарвних ромашок.

Вона лише служниця

На зустріч Дані вибігло дівчатко років семи, прощебетавши щось весело, дитинка взяла за руку Дану і ввела до хати. У великій світлій просторій залі є два хлопчики, один спокійно сидить перед комп’ютером, а другий, хлопець років з 15, розвалившись на дивані, дивиться телевізор. Обидва ігнорують прихід Дани. Ось зайшла до зали стара господиня, яка чомусь зовсім не сподобалась дівчині.

- А де ж мама? На роботі? - запитала недоречно Дана.

- Моя донька померла рік тому, а я вже не маю сили робити все сама, - буркнула, низько схиливши голову, можливо, щоб приховати сльози, стара сеньйора. Дана, вибачившись, пішла до своєї кімнати. Попросивши дозволу ввійти, в її кімнату вбігло дівчатко.

- Будеш мені за маму? - запитала щиро і довірливо. Дана погладила маленьку по головці, хотіла щось сказати, та із зали долинув голос найстаршого: “Не будь дуркою, Федеріко. Вона буде тобі служанкою, а не мамою”.

Дівчина вдала, що не почула образи. Та й правда це. Вона - служниця. Дні збігали напрочуд швидко. Знову мила, чистила, прибирала, готувала на шість персон їжу, поралась у городі, проводжала і зустрічала дітей зі школи, готувала домашню лапшу, невідому в Україні, але таку смачну лазанью, пекла торти, а то й хліб. Роберто був задоволений. Він все частіше намагався знаходитися поряд із Даною, то допомагав сервірувати стіл, то виносив сміття. Якось раз увечері, побачивши, як у Дани навернулись на очі сльози після телефонної розмови із мамою, він легенько погладив дівчину по руці, трішки вище зап’ястя. І від цього ніжного, несміливого дотику, зімліло щось під грудьми у Дани, що вже й забула, коли востаннє обнімалася зі хлопцем. Стара сеньйора із люттю дивилася у бік Дани. Недолюблює її і старший син Томазо. Та дівчина, ніби й не помічає цього. Щодня з нетерпінням чекає повернення з роботи Роберто. Їм добре і затишно втрьох. Маленька, зручно вмостившись у тата на колінах, слухає розповіді Дани про життя в Україні, або ж українські казки, які хоч розповідає ламаною італійською мовою, проте дуже цікаво. Роберто все частіше заглядає у вічі Дани, купляє з нагоди різних свят дорогі подарунки, частенько перед сном цілує дівчину в щічку…

Майже дорослі хлопці одразу все зрозуміли, все більше ненавиділи Дану. Якось в суботу жінка, прибираючи вже тепер в їхній спальні, взяла в руки фотографію незнайомої жінки.

- Тобі неприємно, що ці фотографії стоять тут, любове моя? То я їх заховаю у шухляду, - запитав чоловік. Молода жінка нарешті наважилась: “Мені здається, що вона весь час підглядає за мною”. Роберто одразу ж заховав всі фотографії покійної.

Розбиті мрії

…Обід. Вже майже всі за столом, бракує найстаршого. Ось і він. Не витерши до хідника брудні з дощу черевики, чаляпає у ванну кімнату. Потім, залишаючи мокрі брудні сліди, заходить до зали-їдальні і сідає, за звичкою, розвалившись у кріслі за столом. Дана, подаючи гарячі спагеті, не витримує: “Дивися, як ти наслідив, невже так важко було витерти ноги?”.

Хлопчина не відповідає, відводячи кудись у бік погляд, раптом він помічає, що у серванті бракує шлюбного портрету батьків. Підскочивши, немов вжалений. Немає жодної фотографії мами. Дуже поволі повертається до столу, ніби обмірковуючи якусь справу і несподівано рвучко перевертає стола.

- Путано! Забирайся геть! Геть! Щоб я тебе більше не бачив, путано! І поклади всі мамині фотографії на місце, - лютує хлопець.

Пізно ввечері від коханого пролунає телефонний дзвінок: “Вибач! Не твоя вина, що ти не змогла сподобатись дітям”, - тільки й спромігся він сказати.

Безсонні ночі і нарешті після тижневої розлуки, закохана до безтями жінка, наважується зателефонувати Роберто, який спокійно відповідає: “Ще раз вибач. Але я знайшов іншу жінку із України. Більше не телефонуй”.

“А як же я? Ти ж стільки разів клявся мені в любові, ти ж стільки разів казав мені, що я твій скарб, що я знову подарувала тобі радість життя, що я твоє воскресле кохання”, - плаче у трубку Дана.

“Забудь!” - відрізав Роберто.

Ми не рабині

Бідолашна молода жінка вже втретє купляє у своїх землячок-українок роботу. Одне добре, спілкуючись із Роберто і його дітьми, вона трохи вивчила італійську мову. Наступна сеньйора була 90-річна, добре освічена і з досить ясною, як на її вік головою, худорлява, нервова і дуже багата жінка.

- Готувати не будеш, бо ти не вмієш. Куплятимеш готову їжу і тільки розігріватимеш. Коли буде включене парове опалення, то їжу розігріватимеш на батареях - газ коштує дорого. Душ також прийматимемо тільки холодний, бо газ треба економити. Прибирати і вмикати машинку буде інша служниця-італійка, яка вже працює в мене 30 років. Ти митимеш посуд, підлогу, витиратимеш пил і читатимеш мені газети і журнали, - все це було сказано Дані, як тільки вона переступила поріг. Примхлива сеньйора не давала жінці вихідних, завжди мотивуючи так: “Ти ж нічого не робиш. Навіщо тобі вихідні?”

“Не роблю і не їм”, - відповідала Дана, якій здавалося, що вона відбуває тюремне покарання. Пригнічений стан погіршувався вечорами, коли сеньйора ще завидка примушувала опускати вниз важкі віконні серанди. Їй, серце якої плакало за нещасним коханням, їй, що завжди звикла жити серед людей, таке вимушене усамітнення було особливо важким.

Прийшла осінь, а з нею і депресія. Якось у неділю, як завжди опершись ліктями о підвіконник і охопивши руками голову, вона сумно спостерігала за життям, що пропливало за вікном. І раптом почула: “Дана! Ходімо до церкви! Сьогодні буде служба українською мовою!” - кричала весела і життєрадісна Таня за вікном.

“Піду! - думає вона. - Але якщо стара впаде, або ж піде шукати мене і заблукає?” - вкрадається сумнів. Та бажання вийти на волю і піти разом із Танею до церкви було таким сильним, що вона наважується: “Синьйоро! Можна я вийду на дві години”, - просила та. Проте стара розвернулась: “Та де ти підеш? Гуляти разом із цими українськими путанами. Іди! Іди! Ти така ж сама, як і вони”. Для зраненої душі Дани, це вже було занадто. Вона різко повернувшись до господині, вхопила її за груди і добряче нею потрясла. “Запам’ятай! Ми не путани! І не рабині!” - скаже Дана, нарешті відпустивши халат переляканої господині. “Аюто!” (Допомога) - верещала італійка. Та українка не звертає уваги, зібравши свої речі, навіть не вимагаючи зарплати за відпрацьовані останні два тижні, гримнувши дверима, йде геть.

Куди іти?

На дворі по-осінньому прохолодно. Кілкий вітер остудив не тільки тіло, але й голову. “Куди тепер іти?” - думала вона. Після недовгих вагань, вона йде, тягнучи валізу, до церкви. Сльози котяться безупинно, чи то від пережитих образ, чи від щастя, що вона нарешті чує службу Божу рідною мовою, серед українського люду. Та вже через годину вона весело сміється, розповідаючи, як вона потрясла сеньйору.

“Молодець! Добре зробила!” - сміються жіночки, що зібрались навкруги неї під церквою. Так то воно, так. Але ж їй, напевно, знову доведеться заплатити за роботу, можливо, навіть одній із цих жінок, що недавно так щиро молились у церкві. “Боже! Дай мені сили! Чому я така невезуча? Де ж взяти грошей? Останню зарплату я повністю відіслала мамі”, - вже не сміється, а плаче Дана.

“Зателефонуй цій жінці. Звати її Леся. Можливо, допоможе”, - скаже коротко одна із жінок поруч і піде у своїх справах.

Через годину під’їхала машиною Леся з італійцем, який вкинувши речі Дани у багажник, запитав слухняно: “А тепер куди?”.

“До мене на квартиру. Куди ж іще”. Леся показала ліжко, де Дана буде спати і запросила до столу. Мрії про щасливе майбутнє перервала Леся: “За квартиру, звичайно, треба буде заплатити. Гроші віддаси, як тільки отримаєш зарплату. А… дзвонила Єва, вона їде у відпустку. Якщо хочеш, то зміни її на два місяці”.

Дана була майже щасливою. Ось уже Леся домовилася про зустріч із Євою на завтра. Зігріта теплом щирого українського серця Лесі, Дана заснула. Спи бідолашна! Спи! Спи! Бо наступний день буде ще гірший, ніж всі попередні. Зранку в понеділок їде Дана в другий кінець міста, де працює Єва, доглядаючи стареньку і готує їжу, прибирає, пере і прасує сорочки також для сина, що живе разом із мамою. Єва зустріла Дану приязно. Вдвох швиденько впорались із хатньою роботою, помили і погодували напівпаралізовану сеньйору, накрили на стіл, дочікуючись господаря. Ось і господар прийшов на обід. Уважно, із посмішкою на обличчі оглянув Дану і промовив: “Єва, якщо ти рекомендуєш цю гарну жіночку, то я й не маю нічого проти. Досить, щоб мама була задоволеною.” Все здавалося би добре. Дана повертається до Лесі, щоб попрощатись і віддати ключі від квартири. А в цей же час у хаті Єви сварка. Господар має заплатити їй відпускні та зарплату. Всього 1400 євро, та 1000 євро, що лежать в одній перегородці гаманця є, а 400 євро, скріплених скріпкою, що були в другій половині того ж гаманця, зникли. “Тут не вистачає 400 євро, - каже господар. - Їх взяла або ти, або твоя подруга. Щоб я ноги її не бачив! Знайду сам зміну тобі!” Єві неприємно та боляче за землячку, та мусить подзвонити Дані: “Вибач! Тут пропали у господаря гроші. Тому він не хоче, щоб ти змінила мене під час відпустки.” “Та що я по-твоєму, злодійка?! Та щоб я маму свою більше в житті не побачила, та щоб… щоб…, якщо це я взяла”, - ридає Дана. “ Я тобі вірю! Мені дуже прикро. Але я нічим не можу допомогти”, - відповідає Єва. Гроші знайдуться через тиждень після від’їзду Єви. Їх знайде жіночка, що змінить її, на полиці в кухні, скріплені скріпкою, вони будуть лежати поряд з пачками сухарів. Напевно, їх туди поклала стара сеньйора, володіючи однією рукою і досить вільно пересуваючись в інвалідному кріслі.

Нікуди не їдьте

з рідної землі

Якось в неділю зранку, одна із українських жінок, що вийшла на світанку викинути сміття, впізнає Дану. Зчорніла, змарніла, з розтріпаним волоссям, вдягнута хоч і в добротний, але вим’ятий одяг, бідолашна снідала просто біля смітника… Водії безкоштовно завезуть її до України, переховуючи серед речей, бо документів у неї немає. Та лікування в психіатричній лікарні майже не допоможе.

Щотижня вона стоятиме на автобусній станції. Приходитиме і стоятиме, ніби посланий з неба символ перестороги. Здається всім своїм виглядом вона, ніби промовляє: “Не їдьте! Нікуди не їдьте з рідної землі! Якщо у вас чисте сумління, вразлива, легко вразлива душа, крихкий, ламкий характер, не їдьте, нікуди не їдьте. Бо ви не знаєте, що знайдете, але те, що маєте, ви ризикуєте втратити. Не їдьте!”