Двадцята річниця незалежності: чи відбулася Україна, як держава?

Слухаючи державний гімн, ми відчуваємо гордість за українську культурну ідентичність, багату українську землю, переживаємо співчуття до багатостраждального українського народу, перегортаємо у пам’яті сторінки як славетної, так і трагічної історії, покладаємо вкотре марні сподівання на державну владу та опозицію, поволі опускаючи руки з надією дивимося у світле завтра. Та шукаємо ми лише одного - вироблення універсальної формули, після втілення якої влада чула б народ, а не ховалася від нього, народ працював би на потенціал держави, а не обслуговував своїм існуванням інтереси кланово-олігархічної системи, а держава у свою чергу опікалася б народом, який не вбачав би панацеї в трудовій еміграції, куди ринулися з часів здобуття незалежності кращі вісім мільйонів її синів й дочок.

Розглядаючи плюси і мінуси на шляху розвитку Української Держави, варто почати із втрачених можливостей і нереалізованості наявного потенціалу. Наші державні керманичі незалежно від політичної забарвленості впродовж 20 років не використали практично жодної з конкурентних переваг, хоча спроби направити державний розвиток у конструктивне русло й були.

Отож, перейдемо до офіційної статистики та проаналізуємо зміни, які відбулися в новітній Україні з часів проголошення незалежності. Ось лише основні з них:

- За роки незалежності населення України скоротилося на 6 млн. - з 52 до 46 млн. осіб і продовжує зменшуватися зі швидкістю близько 20 тис. українців щомісяця.

- Обсяг валового зовнішнього боргу України за даними НБУ на кінець 2010 р. сягнув 117,3 млрд. дол. (85,7% ВВП), збільшившись протягом звітного року на 13,9 млрд. дол. (на 13,5%).

- Територія країни зменшилась з передачею частини чорноморського шельфу Румунії, для українців звужено доступ до пляжів, річок, лісів, значна частина яких перейшла у приватну власність, що у свою чергу являє фактичне обмеження життєвого простору пересічних громадян.

- В Україні поширюються епідемії алкоголізму, наркоманії, туберкульозу, СНІДу (найвищі темпи у Східній Європі). Щорічно лише від наслідків споживання алкоголю вмирає понад 40 тис. осіб. Україна лідирує в Європі за кількістю підлітків, які вживають алкоголь.

- Зростає соціально-культурне міжрегіональне напруження, що бездумно експлуатується та стимулюється безвідповідальними політиками заради власної політичної вигоди.

- Приватизація стратегічних промислових державних об’єктів та цілих галузей. Приміром за часів незалежності було приватизовано понад 10 000 промислових підприємств, більшу частину видобувної та металургійної промисловості, а державних “Обленерго” в Україні не залишилося взагалі!

Дешева масова приватизація стала важливим джерелом формування великого українського капіталу. За рейтингом журналу “Фокус” на даний час в Україні проживає 21 мільярдер, сукупні статки яких становлять майже 58 мільярдів доларів, що у свою чергу значно перевищує валовий національний продукт України.

Неоднозначне ставлення української громади та провідних експертів викликає факт добровільної відмови від ядерної зброї, успадкованої від Радянського Союзу, а це - 176 стратегічних балістичних ракет, 50 стратегічних бомбардувальників та 1,3 тис. ядерних боєголовок, що перевищувало на той час масштаб ядерного арсеналу Китаю, Великобританії та Франції.

До позитивних здобутків можна віднести входження України у світове співтовариство в ролі миролюбної держави, однієї з найбільших держав-миротворців у світі, прийняття Конституції 1996 року, проведення помаранчевої революції 2004 року, забезпечення свобод та прав віросповідання, відсутність терористичних загроз, утвердження свободи слова та поступальний рух до розбудови громадянського суспільства.

Можна багато аналізувати, але найбільшою цінністю та запорукою суверенітету будь-якої держави є її народ, настрої, патріотизм та рішучість якого визначають місце держави серед світової спільноти. Отож висвітлимо оцінку віри населення в позитивні перспективи розвитку України.

За останніми соціологічними дослідженнями Інституту соціології НАН України, більшість громадян визначають нинішній час як: час злодіїв, шахраїв (48%); політиканів (44%); жебраків (40%). Прикметно, що йдеться про солідарну оцінку представників усіх регіонів України. Крім того, українці вважають, що провідну роль у житті українського суспільства відіграють: мафія, злочинний світ (40%); підприємці, бізнесмени (37%); лідери політичних партій (31%); чиновники (30%). Значно впало визнання населенням ролі в управ-лінні державою робітників, селян, інтелігенції. Порівняно з даними соціологічних досліджень 1994 року, в українців помітно поменшало сподівань на краще: якщо у 1994 році на поступове поліпшення життя сподівалося 52% населення, то у 2011 році - 39%.

Таким чином, українці самі дають відповідь на питання, чи в правильному напрямку рухається Україна. Ще одним свідченням загального розчарування є те, що кількість прихильників незалежності України порівняно з 1991 роком, коли їх було понад 90%, зменшилась майже удвічі. Якби референдум проводився сьогодні, то за незалежність України проголосувало б 46,6% опитаних, а проти - 27,8%. При цьому 47,4% опитаних шкодують про розпад СРСР. Усі наведені вище факти дають підстави припустити, що виникнення та поглиблення регресивних тенденцій призвело до того, що суспільство сприймає державу як ворога, а не як захисника своїх інтересів, що у свою чергу вкрай негативно позначається на її розвитку.

Україна залишається країною нереалізованих можливостей та нескінчених суспільних очікувань на “людське життя”.

Чи зможе вона їх реалізувати, звісно, залежить від кожного з нас, від нашої поінформованості та готовності до радикальних змін у своєму житті. А для того, щоб навести лад у країні - насамперед потрібно розпочати з наведення ладу у власних помислах, з вирішення проблем у своєму дворі, не боятися звертатися до влади, не бути байдужим до оточуючих та не ховатися від проблем, виховувати власних дітей, як патріотів своєї вітчизни на засадах суспільних цінностей та християнської моралі. Лише так ми маємо змогу зміни щось у своїй ментальності та спільноті, і зрештою дати шанс наступному поколінню жити у державі, в якій поняття “народ” і “влада” не будуть викликати асоціацію з діаметрально протилежними поняттями, а за основу суспільної цінності буде взятий пересічний громадянин з його проблемами, потребами та особистим потенціалом.