Отруїла єдиного сина

А вона ж сумнівалася в цьому, не визнавала їх і бачити не хотіла. Не раділа разом із сином їхньому народженню, не колихала, не співала колискових пісень, яких так багато знала, не бачила перших кроків, не чула, як вони вперше вимовляли слова “мама”, “тато”, “баба”. Не могла собі простити Ганна, що не прислуховувалась до серця єдиного сина, що брала гріх на душу, коли “лікувала” його від кохання. Хотіла розлучити з сім’єю, яку він створив сам, без її благословення...

І таки розлучила. Але навіки. Від згадки про це, ще більше заридала. I не висихатимуть у неї сльози до кінця днів. “Господи, за що ти мене так покарав?” - думалось їй. А може, тому, що любила судити людей? Через її язик переходило все. Усі, хто знав Ганну, намагалися не встрявати з нею в розмову, іноді навіть обходили, вітаючись здалека. Бо ж хитрюща була, так пристане, все випитає, навіть у чомусь поспівчуває, а потім такого навигадує... 3 одного слова могла скласти цілу історію. У неї навіть вуличне прізвисько було - кореспондент. А коли дізналася, що син її сусідки Варки бере собі за дружину розлучену жінку з дитиною, ця тема була для неї надовго. Вона і Варці казала: “Як ти могла таке допустити? Який же це сором! Хіба дівчат мало? Якби мій Андрюша таке зробив, я б його своїми руками задушила”. Чоловік Дмитро все життя з нею сварився за це. Та хіба можна перевиховати людину, якщо вона така вдалася і життя нічому не навчило?

За свого сина Андрія Ганна була спокійна: він ріс у неї слухняним, тож гадала, що невістку вибиратиме сама. Син їй перечити не буде. Андрію йшов уже двадцять шостий рік. Мати не раз вела з ним мову про одруження. Він же все відмовчувався. А одного разу порадував Ганну: “Мамо, готуйся до весілля. У мене є дівчина, я вирішив одружитись”. Зраділа Ганна, але була і невдоволена та-кою заявою сина, бо, певно, не про ту він каже, на яку вона розраховувала. Не питала, хто його обраниця, - вирішила дізнатися від друзів. Вони сказали: “Спитайте, тітко, краще в Андрія. Ми нічого не знаємо”. Та знайшовся один “доброзичливець”, його товариш Віктор, який сказав Ганні, що й Андрій ходить до такої, що з нею всі хлопці в місті переспали. Ганну від почутого, мов вогнем обпекло. Коли повернувся син з роботи, налетіла на нього: “Знаю все про твою дівку. Ти що, хочеш осоромити нас із батьком? Знай, ноги в моїй хаті її не буде”. Щось хотів сказати Андрій, та вона його пере-била: “У неділю підемо у свати до Кирила, засватаємо тобі його доньку Галю, і викинь з голови ту шльондру”. “Ні, мамо, я дружину вибирав сам, іншої мені не треба”. Ганна шаленіла від злості. I вкотре відчувала, що син уже виріс, вийшов з-під її опіки, що нічого вже вдіяти не зможе...

Вирішила чинити по-іншому. Бо не могла допустити, щоб її син брав таку жінку. Напитала, де працює майбутня невістка, знайшла людину, яка мешкає поруч з нею. І сказала: “Передай тій хвойді, щоб відчепилася від мого сина, зустріну - коси вирву. Ніколи не буде вона його дружиною”. На що Оля (так було звати дівчину Андрія) відповіла: “Передайте, тітко, їй, що чекаю від Андрія дитину. І нас уже ніхто не розлучить. Хай не намагається”. Ця відповідь Ганну зовсім приголомшила. Поговорила з сином. Він відповів матері, що то його дитина і він не відмовиться від неї ніколи. “Тоді іди до неї, благословення від мене не жди, - сердито випалила. - А сюди й не повертайся ніколи”. Думала, що після цих слів Андрій схаменеться. Та ні. Пішов-таки жити до Ольги. Додому навідувався часто, допомагав чим міг батькам по господарству. Мати ні разу не обмовилася з ним словом за його життя, ніби нічого й не сталося. А невдовзі з’явився додому з радісною звісткою - народилася донька. Батько зрадів: “То чого ж ми стоїмо, пішли замочувати”. Тут отримав від Ганни стусана під бік, аби не бачив син. А Андрій на радощах усе розповідав про свою крихітку. “Мамо, а вона зовсім схожа на тебе: така ж ямочка на підборідді, такі ж голубі очі”. Думав, розчулить. Та Ганна до його слів була байдужою, ніби нічого й не чула.

Не їздила мати ні на родини, ні на хрестини. Час ішов. Уже п’ять років минуло відтоді, як пішов син із дому. Уже в них з Олею і синочок народився, та Ганна не здавалася. Стояла на своєму й нікого слухати не хотіла. Дмитро заходив іноді до сина в гості. Невістка не знала, де його посадити, чим пригостити. Грався з онуками, вони не відходили від діда. Старшенька Анюта питала в нього: “Дідусю, а чому ти з нами не живеш?”. Від чого в Дмитра на очах з’являлися сльози. Вдома переконував дружину: “Ганно, схаменися! Якби ти бачила, які гарні онуки, яка добра невістка. Поступись, сприйми, як є, і заберемо дітей до себе”. Та Ганна не відступала. Для неї син був ще неодруженим, ще мріяла справити йому весілля. Для цього надумала розлучити сина, зв’язалася з ворожкою. Та давала якісь відвари, аби поїла Андрія, що вона й робила. Та нічого не допомагало. Останнього разу, коли була у ворожки, та дала відвару й упевнено заявила: “Цього як вип’є декілька разів, неодмінно подіє”. Ганна на радощах пообіцяла добре нагородити її, якщо так станеться. Коли в черговий раз син з’явився додому, як завжди, під виглядом чаю дала йому випити. Погостювавши годину, він повернувся до сім’ї.

Через деякий час відчув себе недобре. Всередині все, ніби горіло. Оля помітила, що з Андрієм зле. Викликала “швидку”. Він качався по підлозі, корчився в тяжких муках. Його терміново помістили в реанімацію, дали знеболююче. Після проведених аналізів консиліум лікарів дійшов висновку про важке отруєння всіх внутрішніх органів якоюсь невідомою речовиною. Вранці дали знати рідним. Коли Ганна почула про отруєння, ледве не зомліла. Зрозуміла, що ворожка не те зілля дала. О Господи, вона отруїла рідного сина!

Поїхала в лікарню, глянула на нього і жахнулася: він лежав на ліжку жовтий, мов віск. Стримуючи сльози, запитала: “Що з тобою, синку?”. Андрій тільки дивився сумними очима на маму. Там, у лікарняній палаті Ганна вперше побачила свою невістку й онуків. Нічого не сказала. А Андрій, зібравшись з силами, тихо промовив: “Мамо, я відчуваю, що відходжу з цього світу. Либонь, Бог судив мені короткий вік. Тож, прошу, благослови хоч зараз нас із Олею”. Ганні від синових слів стало недобре. “Благословляю вас, дітки”, - й сама незчулася, як сказала це. I тут сталося диво: “Андрій піднявся на ліжку, на обличчі з’явився рум’янець. Він міцно обійняв дружину, маму, дітей і сказав: “Як я довго цього чекав. Ні, тепер не помру. Буду жити, бо я щасливий!”.

Але щасливим Андрій був якусь мить. Тіло обм’якло, він поволі опустився на подушку і з радісною усмішкою заснув вічним сном. Заридали жінки. А маленький Іванко, нічого ще не тямлячи, простягав рученята і гукав: “Тато, тато”. Але тато вже не чув. А Ганна, згадавши слова, які сказала сусідці Варці, що задушила б сина своїми руками, якби не послухав її, ще більше заридала. Бо ж через свою гордість таки задушила його. Вона тулила до себе невістку, онуків, розуміла, що якби отак пригорнула їх давно, не сталося б трагедії. I не судитиме вона вже нікого, бо сама заслужила осуду.