За лаштунками фестивалю

Ідея створення і реалізації групи належить Піту Баумгартнеру - композитору і сценаристу. На початку 90-х Баумгартнер створив свою власну студію. 1994-го Піт познайомився зі співачкою Барбарою Лар, колишньої вокалісткою маловідомої групи “Janet The Planet”, і був підкорений її глибоким та різноплановим голосом. Роком пізніше Баумгартнер залучив до роботи американця Карла Фріерсона, чий альбом тоді продюсував. 1997-го вийшов їхній дебютний альбом “Detunized Gravity”. Назву власної групи учасники “De-Phazz” розшифровують, як DEstination PHuture of jAZZ - майбутнє джазу.

Як шанувальник класичного джазу, я особисто не збирався йти на другий день фестивалю й під час концерту фотографував весілля. Усе вирішив дзвінок московського фотографа Євгена Цукермана. “Де ти? - Запитав він. - На весіллі? - Терміново їдь до драмтеатру, бо зараз буде виступати сам маестро Фріерсон”. Вшанувати колегу, зробивши кілька фото з рівненського концерту та ще й отримати непоганий гонорар від москалів, це крута ідея, подумав я. Через кілька хвилин вже мандрував до театру на таксі.

Мені пощастило, бо під час антракту двері до театру були відкриті, та за відсутності запрошення довелося зробити вигляд, що я слухаю плеєр. Коротше, швидким рухом я проскочив крізь вахтерку.

Першим шоком для мене було те, що гурт “От Вінта” виступати на розігріві у Фріерсона не буде. За всіх віддуватиметься Юрко Журавель та його банджо. Не гаючи часу, знаходжу за кулісами Карла, представляюсь йому, кілька хвилин розмови, він веде мене в банкетку та пише на одному фото електронну адресу, на інших розписується у себе на штанях.

Життя, як і джаз, непередбачувана штука, усього через якихось двадцять хвилин одна особа залізла до мене в сумку та відібрала кілька фото, мовляв, Льоха не наглій, залиш кілька фоток для “порядних людей”. Подумалося, що фото Фріерсона крадуть, мов картини Рафаеля з Лувру.

Толком послухати виступ Карла мені не вдалося, бо для замовлення довелося намотувати кола перед і поза кулісами. Карл як професіонал чудово розуміє, що ця уся маячня суто для журналу, люб’язно пропонує мені випити чарочку… мінеральної водички.

Отож після концерту мені вдалося таки відкласти в бік фотоапарат та послухати джем-сейшн у виконанні Карла в затишній атмосфері кафе “Блюз”. Черга з дівчаток, які хотіли отримати у Карла автограф, була нескінченою, та він невтомно спілкувався з усіма прихильницями. Десь так о третій годині ранку біля нього залишилися найвитриваліші. Щоб підзаправитися "паливом" кмітливі прихильниці завели Карла до магазина “Бахус”. І ось жарт, що стався дорогою до крамниці. Попереду йде Карл, за ним з півдесятка дівчаток, далі хлопці цих дівчаток. Я, звісно, плентаюся десь ззаду, бо мої функції фотографа вже вичерпали пропозицію прихильниць сфоткатися із зіркою сучасного джазу. Я так розумію, що усі ті Олени, Ольги, Зульфії, Зухри - на мене нуль уваги, це лишень завтра зранку будуть писати в контакті, мовляв, скинь фотки, де ми вдвох з Фріерсоном. Отож при виході з кафе бачу величезний банер з обличчям Карла. Я пригальмовую, дивлюся на плакат, де Фріерсон посміхається на усі свої 32 білосніжних зуба. Зиркнувши по сторонах, вирішив, приколотися, та став, нібито молитися на цю ікону джазу. Раптом дивлюся, як з натовпу виривається сам Карл, стає поруч зі мною та починає так само “молитися на себе коханого та неповторного”. Закінчилося усе тим, про що я мріяв на джем-сейшні… ми разом з Фріерсоном заспівали дуетом одну з його пісень. Діапазон його голосу, звісно, ширший за мій, але басові партії доповнили його баритональний тембр. Та як прикольно було, коли ми імпровізуючи потрапили в терцію та виявилося, що наші голоси деякою мірою збігаються в баритональному відрізку однієї з октав. Ось й згадалася мені фраза моєї знайомої Алли, яка є бізнес-леді та усі таки вибрики називає не інакше як “дурдом”.