Чому люди хочуть дітей…

Взагалі-то, до епохи планування сім’ї (яка у нас, можна сказати, почалася зовсім недавно, а для когось взагалі ще не почалася) обзаведення дітьми було чи не синонімом статевого потягу. Мовляв, “жарти жартами, але можуть бути і діти”... І будь-яка статева близькість мало не обов’язково припускала через дев’ять місяців появу дитини - у багатьох мелодрамах радянського періоду саме так зазвичай оточуючі і дізнавалися про “любов” героя і героїні.

Тому говорячи про прагнення людей стати батьками (прагнення часом такого сильного, що невдача стає трагедією всього життя), пояснювати все тільки батьківською любов’ю чи інстинктом, на жаль, не доводиться... Набагато частіше, як це не сумно, дорослі за допомогою появи дитини насамперед прагнуть вирішити якісь свої особисті проблеми.

І бажання мати спадкоємця нерідко продиктоване такими мотивами.

“Тому, що так прийнято”. У нашому суспільстві, як правило, доросла сімейна людина без дітей вважається в чомусь неповноцінною (особливо жінка). Як кажуть, “кожен повинен збудувати будинок, посадити дерево і народити дитину”. Зрозуміло, щодо будинків і дерев є всілякі труднощі технічного та матеріального характеру. А от вирішити питання з дитиною неначебто простіше... Так, можна сказати, що така громадська думка сформована саме на основі тих самих “інстинктів розмноження” - точніше, потреби поповнювати рід людський у період високої дитячої смертності. Але тоді виходить, що всі, хто йде на поводу в цього постулату, керуються досить примітивними “тваринними” мотивами (називаючи їх високо-людськими!).

“Тому, що хочеться”. А чому хочеться? У більшості випадків таким чином дорослі просто хочуть вирішити проблему власної соціалізації. Зокрема, жінка, в якої неуспіх у соціальному житті (і часто внаслідок цього низька самооцінка), вважає, що ось вона стане матір’ю і відразу підніметься у власних очах! Та й невдачі в особистому житті часто підштовхують жінку народити дитину “для себе” (хоча дитина - не річ, і такий підхід у принципі неприйнятний). Часто жінки взагалі кажуть: “До мене по-різному люди ставляться, комусь я не подобаюся, а дитина свою маму завжди любити буде, яка б вона не була”. Тобто знову ж за допомогою дитини всього лише хочеться заповнити недолік любові інших людей...

Та й чоловік, зневірившись реалізуватися в якійсь іншій сфері прагне соціалізуватися як батько сімейства - тобто знову ж вирішити свої особисті проблеми за рахунок наявності дітей.

“Щоб було ким командувати”. На жаль, це знову ж логіка людей із заниженою самооцінкою (в яких при цьому сформовано прагнення до влади, почуття помсти тощо). Самі того не усвідомлюючи, вони прагнуть стати батьками, щоб зуміти хоч кимось маніпулювати. І коли діти виростають, і припиняють підкорюватися, тут і починаються трагедії.

“Задля забезпечення власної старості”, - мовляв, щоб було кому подати кухоль води. Цей, зовні благородний мотив, насправді часто виявляється по суті бажанням прив’язати дітей до своєї персони незважаючи ні на що - щоб дитина доглядала за престарілими батьками не за власним бажанням, а тому, що вона їм зобов’язана - вони саме для цього її народили, а не для того, щоб вона сама по собі жила і була щасливою! Тобто таким чином майбутні батьки спочатку хочуть мати не дитину, а слугу. Але зовсім не обов’язково, що дитина, коли виросте, буде з цим згідна...

“Як інструмент поліпшення стосунків у сім’ї”. Часто, коли у подружжя обстановка в сім’ї не найкраща, більше того, коли вже явно є загроза розлучення, пара (а іноді одна жінка, без урахування думки чоловіка) вирішує народити дитину - мовляв, тоді ми будемо один одного любити, і буде заради чого жити разом, і обидва ми заспокоїмося... Але дитина - не цемент, і в більшості випадків їй не під силу скріпити відносини дорослих, що розвалюються: якщо двоє не можуть між собою домовитися, то поява третього тільки ускладнить ситуацію.

“З волі значущих старших родичів”. Іноді молодого подружжя мало не примушують стати батьками - особливо у великих сім’ях, де старший родич зацікавлений у тому, щоб кількість його “підлеглих” весь час зростала. Мовляв, онуків і правнуків повинно бути багато. А хто з молодих до цих пір не зібрався продовжити наш рід - того позбавити спадщини (крім жартів, і таке буває!). Але якщо народження дитини порушує всі плани молодих батьків і відбувається насильно - напевно ні їх життя, ні життя цієї дитини не буде безхмарним.

“Щоб залишити після себе слід у житті”. Загалом, гідна мета. Багато хто хоче, щоб їх існування у світі не пройшло безслідно: одним, правда, досить, щоб після них залишилися ті ж будинки, дерева, художні твори тощо. А коли людина не в силах створити щось подібне (або вважає, що цього недостатньо), вона прагне, щоб після нього залишилися, як мінімум діти. А проблеми виникають тоді, коли прагнення “залишити слід” перероджується в прагнення змусити дітей у щоб то не стало піти по стопах батьків - і думка самих дітей батьків не цікавить.

“І дуже рідко дітей народжують для того, щоб батьки могли поділитися з ними власним щастям у цьому житті!”

А якщо вже так говорити, це практично єдиний привід для того, щоб народжувати дітей, який не викликає потім з цими дітьми проблем.

До речі, сказане зовсім не означає, що, мовляв, “не потрібно взагалі народжувати”. Як кажуть, хочете мати дитину і можете собі це дозволити - ваше право! Тільки знову ж, врахуйте, що дитина - жива людина, а не іграшка, не річ. І в багатьох випадках перш, ніж приймати таке рішення, треба розібратися, НАВІЩО це треба саме вам? Не йдіть ви на поводу у громадської думки - а якщо ця думка про вас після народження дитини не покращиться? Не задовольняєте ви якусь свою власну потребу - а якщо вона потім задовольниться іншим методом, що ви будете робити з дитиною? Не прагніть ви вкласти в дитину якісь очікування, як гроші в банк - а якщо він потім не дасть “дивідендів”, не виправдає ваших сподівань? І тим більше, якщо ви несвідомо намагаєтеся відволіктися від якихось проблем появою малюка - тоді зрозумійте, що спочатку все-таки треба привести до ладу власні сімейні, соціальні та інші відносини, а потім вже обзаводитися нащадками. Адже інакше і проблеми ваші стануть ще більш серйозними, і дитині вашій у такому випадку не позаздриш! А тоді чи варто, справді, дарувати новій людині життя, якщо його поява згодом не зробить щасливішим ні його, ні вас?