ЗАВЖДИ УСМІХНЕНА ОДЕСА-МАМА!

- У мене зручний, затишний будинок. Виходиш на подвір’я і поринаєш у світ природи, з якого так віє ароматом троянд. Квіти червоніють під лимонними шматочками сонця й розмовляють. До моря рукою подати. Не пожалкуєте, мем.

Була не була, ризикну проміняти Затоку на Одесу. Хто не ризикує, той не п’є шампанського, хоча на біду своїм друзям і на радість собі до алкогольних напоїв я байдужа. Опинившись у дворі своєї господині, я зомліла: на мене дивилося шість пар очей зелених, як сапфіри. Не випускаючи мене з поля зору добре вгодовані коти ліниво позіхнули і завертіли хвостами. Напевно, це було привітання з їх боку.

- Що ти там нюшкуєш, Персику, - гукнула Зоя Дмитрівна.

Я мимоволі глянула на дерево. Тьфу, це ж він підліз під мої ноги, треться об них, ластиться. Самий рудий - самий хитрий. Ну бабуся, ну молодець, ні слова не сказала про свій звіринець. Якби я знала, сто разів відміряла б, один раз відрізала б, перш ніж клюнути на ціну. Не котяча я мама, а собача, розумієте. Враховуючи те, що досвідчена мудра жінка цілий день на ногах, я запропонувала їй присісти на ліжко.

- Е-е-е, дорогенька, мені б стільчик, я ще того загартування.

- Скільки ж Вам років?

- Вісімнадцять, тільки навпаки.

Щоб не вводити Вас в оману, кімната на дві персони далеко не перший клас. Це звичайна веранда, в яку доносилися співи цвіркунів, стрекіт бабок, гуркіт авто, що проїздять, та гомін таких же полонених ситуацією, як і я - сусідів зверху. Вдень через легкі однотонні завіси пробивалися маленькі променеві зайчики. А вночі світло місяця падало в мою “спальню” разом із ліхтарями. Не треба їхати за полярне коло, ось Вам типові білі ночі. Між іншим, пружинний матрац радянського типу, з традиційним прогином дещо розчарував, і мої кісточки розповіли про це наступного ж ранку.

Про південну Пальміру можна складати риму різну. Що вона по-доброму дивна, до того ж жінка, при вигляді якої слинки течуть у сильної статі. Що вона на рідкість своєрідний феномен. Ще б пак, тут зібралося сто посмішок світу. Пам’ятаєте, Олександра Цекала - відомого артиста, ведучого. З ним я зіткнулася майже чоло в чоло, коли прогулювалась легендарною Деребасівською. Це кадр, ще той. Вийшов з готелю. На ньому обличчя не було. Побачивши таку зацікавлену “Варвару”, як я, вмить перевтілився на дотепного весельчака. Я за фотоапарат, та охоронець причмокнув язиком, як це роблять кавказці, коли заперечують і по-панібратськи похитав головою: він не любить фотографуватися, гастролі і все таке...

Задовольнивши свій горобинний апетит порцією ескімо я рушила в порт, аби поглянути на восьме диво світу “Потьомкінські сходи”. Гігантські, славнозвісні сходи з’єднують центр міста з гаванню та з портом. Піднімаючись ними, ненароком я рахувала марші. Здавалось би, 192 сходинки (раніше було 200), а йти легко. Цей ефект досягається завдяки оптимальному нахилу кута сходів і кількості майданчиків.

Хто гурман справжньої кави, кафе на колесах до ваших послуг. З вершини Потьомкінських сходів відкривається сліпуча панорама набережної. Побачила - закохалась. Ого! На будинку морвокзалу з’явилося моє відображення, і я давай неквапливими рухами поправляти на собі одяг. Куди око не кинь, в усьому і скрізь краса. Скульптура “Золотий хлопчик” мене просто обеззброїла. Із вогняного яйця вилуплюється чималеньких розмірів дитина. Дивишся на цей політ фантазії і відчуваєш міць. Далі мій погляд сковзнув на кораблі. Який порт без пароплавів, яхт, катерів? Там їх паркується величезна кількість. Мені аж закортіло сісти в лайнер і відправитися у круїз. Поки я радувала душу портом і фотографувалася на тлі архітектурних витворів, настали сутінки. Пора додому, а ні! Мене начебто хтось взяв за два невидимих крила і приніс на “тещин міст”. Те, що він надзвичайно довгий, це точно. Одесити жартують: “Довгий, як язик тещі”. Тишком-нишком розгулявся вітер і я раз п’ять, як мінімум, подумала про кофту з довгим рукавом. Тим часом позад моєї спини пролунав дзвінкий, щасливий сміх. У непроглядній пітьмі можна було розгледіти лише наречену в сукні кольором слонової кістки, з якої випадав стрункий, атласний шлейф. Постать нареченого склалася у моїй уяві. За логікою речей він же десь має бути. Лови... прощебетали молоді люди, які щойно “замкнули” своє кохання на мості. На щастя, підморгнула я і упіймала легкокриле перо жар-птиці. Всім романтикам не минути “тещиного мосту”, бо це одне з найчарівніших місць для здійснення бажань.

Ранком сонце гріло скупо, то й добре, в самий раз погойдатися на хвилях. Як заповідала Зоя Дмитрівна, 108 кроків по воді - це твоє здоров’я. На втіху дітям, медузи зі сплющеними парасольками заполонили весь берег. Що з них тільки не ліпили: млинці, фортеці... В якийсь момент мені передалася біль цих беззахисних істот. Вони ж живі, їм боляче! Раптом десь поблизу, мало не біля самого вуха залунали ритмічні звуки. Щось з африканських наспівів, під які в підтанцьовку пересувалися не зовсім звичайні хлопці. Вони обох мали атлетичні статури. На темному фоні шкіри демонстративно вимальовувалися грудні м’язи та м’язи живота, виставлені на показ білі зуби блищали на сонці разом із пов’язками на кучерявих чубах та колінах. А як інтригували спадаючі від стегна спідниці з баранячої шкіри. Не на всіх дівчатах спідниця гарно сидить, що вже казати про цих витівкуватих папуасів. Хтось із місцевих вирішив розважитись: “Пацани, чому ви такі чорні? І я танцювати вмію, давайте по двадцятці, тільки баксами”. Але не менш гострі слова бумерангом повернулися до зачинщика “полеміки”. - “Якби в нас були такі гроші, ми б тут не ходили”. Одним своїм виглядом - екзотичні шоколадні хлопці створили “алею чудового настрою” і спіймали на гачок не один десяток курортників. На них летіли, як бджоли на мед, особливо дівчата жадали палких поцілунків з двох сторін. І я не виключення, гроші - сміття, яке улетить, не спіймаєш, а фотографія залишиться. Не минув мене й величезний одеський Привоз - рай для всіх гумористів, де пахне динями, кавунами, кіфаллю. Де продавці носять всілякі брязкальця - дешеві прикраси, і торгують своїм жаргоном і всім, що є в природі. Я вилетіла звідси ракетою, торгуватися з “дітьми Одеси - мами”, не в моїй звичці, і натикнулася на табличку із шести літер: “ням-ням”. Пропонуюче меню кафе відповідало назві - традиційний грузинський сир “сулугуні” із грибами в лаваші, запечений на мангалі, я уминала за обидві щоки! Ммм... Смакота!

І на останок мене порадувало-здивувало весілля по-одеські, а саме уривок з нього. Уявіть, їде вулицею шлюбний “лімузин” і, зупиняючись на світлофорах, тендітна жіноча рука розсилає купюри номіналом в 200 гривень, а щасливі і всерозуміючі одесити... Я була приголомшена і хоча гроші прямували до інших рук, в пам’яті сплив “тещин міст” і моє перо жар-птиці. Не тільки ж в грошах щастя.