Квіти на могилі

Однак сон, як кажуть, був у руку. Через два дні Софії не стало. Вмирала тихо, без болю. Тільки дивилася на Антона благальними очима, в яких бриніли сльози. Чоловік бачив, що свічка життя дружини вже догоряє, нахилився над нею і мовив: “Скажи мені хоч що-небудь, Соню”. Вона ледве вимовила: “Доглядай за квітами, Антоне. Щоб кожного літа вони цвіли та нагадували тобі про мене”. То були останні слова.

На похорон приїхали син Іван і дочка Ніна. Поховали матір, посумували та поїхали до своїх домівок, жили ж бо далеко, у різних містах. І залишився Антон у хаті сам. Ніяк не вірив, що дружини, з якою прожив довгий вік, уже не буде поруч. Йому здавалося, що вона ось-ось зайде в хату й скаже: “Антоне, ходімо підливати квіти, бо ж бачиш, на дощ і не показує”. Антон знав, що Соня найбільше любила квіти. Яких тільки не було в неї біля будинку!.. Доглядала, пестила їх, мов дітей. Тож не виконувати останню волю дружини не міг.

У хаті все залишилось, як за життя Софії. Навіть одяг, взуття, палиця, з якою ходила, усе було у спальні на видному місці.

Він завжди відчував, ніби присутність дружини. Діти хоч рідко, проте приїздили до батька. Минув рік по смерті дружини, помітив, що донька почала частіше навідуватися. Довго не думаючи, переписав на неї хату. Після цього стала приїжджати рідше. Це відразу помітив Антон. Коли навідався до нього син, розповів йому про все, що сталося. “Не гнівайся, синку, на мене, - просив батько. Можливо, неправильно вчинив, мені, певне, потрібно було переписати хату на вас двох”. Іван вислухав батька й сказав: “Тату, я на вас не гніваюсь. Мені ваша хата не потрібна. Але чи догляне вас Нінка? З нею два чоловіки не зжилися, діти виїхали у світ. Чи ж потрібні ви їй?”. Задумався батько, та вже було пізно.

А Нінка робила своє. Коли приїхала, заявила, що буде продавати свою квартиру в місті й перебереться до батька. Здавалося, радіти б йому, та відчув, що ті слова були сказані не від щирого серця. “Що ж, доню, переїжджай, і мені буде веселіше”, - відповів. Невдовзі Ніна перевезла свої речі вже не в батькову, а свою, як вона казала, хату. І почала наводити свої порядки. Повикидала з кімнат усе, чим так дорожив Антон. “Навіщо ти викидаєш з хати пам’ять про маму?” - з болем у душі запитав у доньки. “А воно мені тут у хаті не потрібне. Мати вже не встане, її речі тут зайві”, - почув у відповідь і заплакав старенький. Він не впізнавав дочку: як жалів її, коли розлучалася з першим чоловіком, а потім з другим. “Немає щастя в Ніни”, - казав тоді Софії... Зараз зрозумів, що то вона була винна в усьому... За декілька тижнів, що прожила Ніна в батьківській хаті, від матері й сліду ніякого не залишилося. Тільки квіти, що росли під вікнами, нагадували Антону про дружину.

Дочка, яка раніше, коли добивалася свого, так догоджала батьку, стала зовсім байдужою до нього. Вона могла і їсти не наварити. Згадував слова сусіда Павла, який казав: “Не переписуй хати, Антоне, ні на кого, поки живий, бо можеш залишитися у старості на вулиці”. Уже й злякався Антон. А Нінка вела своє життя, і в хату до неї у вечірній час збиралася якась сумнівна компанія чоловіків, випивали, галасували, не давали старенькому спокою! Часто залишалися коханці в неї ночувати. Не раз дорікав доньці за її поведінку.

- Тату, - відповіла йому одного разу. - Якщо тобі не подобається, можеш іти жити в літню кухню. Там місця для тебе вистачить. Це хата моя, що хочу, те й роблю.

“От і збуваються сусідові слова”, - подумав Антон. Від цього стало зле. Защемило, затремтіло в нього серце. З ним ще такого ніколи не траплялося. За все життя ніякого болю в собі не відчував. Думав, пройде, та чим далі, тим більше турбувало серце. Поїхав у поліклініку на обстеження, і його поклали в лікарню. Три тижні лежав там Антон. Дочка знала, бо її оповістили про це в перший день, та навідалась тільки раз. Зрозумів батько, що для дочки вже став тягарем. Вона чекала, аби він швидше пішов із життя.

А Антон тримався, хоч жити вже не хотілось. Просив, благав Софію, щоб забрала до себе, бо хіба міг подумати, що донька, яку любив колись більше всього на світі, так віддячить на схилі літ. Тоді у лікарні йому наснилося, що Софія з того світу дорікала: “Не виконав ти, Антоне, мою останню волю, не зберіг квіти”...

До ранку не міг після того сну задрімати. Коли виписали з лікарні, летів додому, як на пожежу. “Певне, засохли мої квіти, не підливала їх Ніна. А можливо, й вітер поламав. Щось-то відчувала Софія”, - думав Антон.

Коли наблизився до своєї оселі, побачив страшну картину: всі кущі квітів були вирвані й лежали в одній купі. В очах потемніло, і схопився за серце. З хати вийшла з якимсь чоловіком дочка, обоє вже у “веселому настрої”.

- Що ж ти наробила, доню! Який ти гріх скоїла перед пам’яттю мами.

- А я гріха не боюсь, - кинула батьку у відповідь і вийшла за ворота.

Додому повернулася, коли вже звечоріло, ледве тримаючись на ногах. Впала на ліжко й міцно заснула. Перед ранком їй наснився сон, ніби вона ще зовсім маленька тулилася до батька, а він казав: “Доню, яка ж ти в мене кволенька народилась. Не переживай, я тебе врятую, ти будеш довго жити”.

Схопилася. Де й подівся хміль. Згадала про батька. Вона, ніби прозріла, бо ж справді він врятував їй життя, носячи в дитинстві по лікарнях і знахарях, поки відігнав усі хвороби. А вона ж цього не оцінила, змусила страждати. Хотіла кинутись у ноги й просити пробачення. Пішла в літню кухню. Погукала, ніхто не обізвався. Щось стало недобре на душі. Пішла до сусідки запитати, чи не бачила батька. Та відповіла, що бачила, як він ходив біля купи з квітами. Друга сказала, що бачила, як ішов вулицею гарно вбраний з букетом квітів у руках...

Усе зрозуміла. Побігла на кладовище. Батько лежав на могилі без ознак життя, а в руках тримав букет понівечених нею квітів. Заридала, впала батьку в холодні ноги, просила прощення. Та він уже не чув, бо прощення потрібно просити в живих, а не в мертвих.