Здобули, щоб потім втратити

Виплекана християнством, українська культура сформувала свої особливі неписані закони, традиції, які людину від раннього дитинства до останнього подиху оберігали від усякого зла, від необдуманого вчинку, небезпеки і біди. Із зібраного Ґарафіною Маковій - народознавицею із Буковини, котра записала від старожилів, яких ще змогла застати, про їх побут, пісні, світогляд, культуру - вражає, наскільки мудро народ зумів протягом століть сформувати унікальну педагогіку, норми поведінки, неписані моральні закони.

Скажімо, дитина, народившись і підростаючи, знайомилася із цим новим і цікавим для неї земним світом не через мультфільми, іграшкову зброю (яка виховує лише потяг до насильства, агресії), різних страховиськ, роботів, а через мамину колискову, розповіді старших, посильну працю. Звикаючи із раннього дитинства до роботи, вчилася любити землю, яка годує, рідний край. Коли підростала дівчинка, у день Святої Великомучениці Варвари, десь із дев’ятирічного віку, вона починала вишивати так звану “шириньку” (квадратне полотно сантиметрів 50 на 50), де викладала свій, не запозичений (щоб долю чужу не запозичати), візерунок (у сам день свята вишивати не бралися - лише просили благословіння на початок роботи). Бо вірили - що людина закликає у свою долю, те й отримує: посіяне добро повертається ще більшим добром, а зло - нещастями, бідами. Цю шириньку дівчина дарувала хлопцеві, із яким мала одружуватися, також те вишиття брало участь у весільних обрядах і згодом. Отже, ще змалку дівчина усвідомлювала, що колись має створити свою сім’ю, тому повинна молитись і до Святої Катерини про хорошу пару, бути вправною у рукоділлі - шити, прясти, ткати, - аби зібрати придане, шанувати батьків, бути лагідною, тихою, нелінивою, інакше могла накликати собі у долю лінивого чоловіка чи п’яницю, гультяя. А яка того хотіла?

Коли дівчина підростала, робили ритуал випроводжання її на перший танець. Мати заплітала особливим чином волосся, настоювала зілля на семи молитвах: щоб не занапастила розуму, від пияка, від лайдака, від убійника, від дурного розуму, від сорому, від ганьби. Для настою брала липу (щоб відганяла усіляке зло), калину (щоб не заплямувала честі), плакучу вербу (для душевної рівноваги, спокою), полин (від навроків, недоброго погляду), м’яту (для притягування всякої доброї сили, якою Господь обдарував землю і людей), материнку (щоби впору матір’ю стала, тягнуло до дому, до сім’ї), васильок (щоб не було передчасної смерті, не знала якогось нещастя від недобрих людей). Тим настоєм омивала дитині голову і витирала подолками своєї весільної сорочки (щоби дівчина берегла честь від юності до самої смерті і вчасно дітей народжувала).

При вихованні дівчини, цнотливості приділялася велика увага. Порядність хлопця і дівчини до одруження, їх дошлюбна чистота є запорукою благополуччя сім’ї і народження духовно і фізично здорових дітей. Якщо молодята приходять до вінця у чистоті, не маючи будь-яких дошлюбних стосунків, вони ніби закладають міцний і надійний дах над своєю новоствореною родиною, куди не пропхається ніяке зло, хвороби, чари, негаразди. Якщо до вінця хтось один із них чи обоє цієї чистоти не витримав, тоді новостворена сім’я ще при закладанні свого спільного фундаменту матиме уже у ньому діри. А через них може проходити всіляка чорнота - від неблагочестивих предків аж до дванадцятого покоління. Від того - негаразди у сім’ї, проблеми зі здоров’ям, хвороби у немовлят. А хто знає, що залишили недоброго нам у спадок діди, прадіди, прапрадіди?..

За тиждень до одруження, у наших прабабусь відбувалося “прощання із дівоцтвом”: після танців до майбутньої нареченої підходив кожен парубок, кланявся, скидаючи капелюха, віддаючи шану, що зберегла свою честь. Дівчина могла закрити обличчя, зворушено заплакати. Для її рідних, двоюрідних братів (якщо таких мала) одягали на плечі вінки із дуба і калини - за те, що сестру свою оберігали. Порядність же і честь парубків, котрі мали одружуватися, якимось особливим чином не відзначалася - бо вважалася сама собою зрозумілою. Чоловік створений Богом раніше від жінки, тому відповідає не тільки за себе, але і за всю сім’ю, главою якої є. Отже, про від його моральних якостей прямо залежить добробут сім’ї...

Ці обряди, устої, неписані закони є малою частиною із зібраного Ґарафіною Маковій тільки у своєму селі. Але та духовна спадщина окремої мікроклітини України - одного села - показує, наскільки мудрим, спостережливим і міцним був народ, що зумів створити, відібрати і пронести крізь віки такі чисті, світлі і дуже дієві традиції. І жили за ними не десь там - за морями-океанами, давно-предавно, - а ще зовсім недавно наші близькі предки. А ті традиції, що були звичною складовою частиною їх повсякденного життя, дійсно спрямовували лише на добре, привчали до молитви, праці, милосердя, людяності, закликали добру долю, добре здоров’я, здорових дітей, плекали міцні сім’ї, а отже і міцне, не деградуюче, суспільство.

То чи добре зробили, відцуравшись від свого і кинувшись за здобутками цивілізації, які нас нищать, приносять біди, сіють хвороби? У гонитві за матеріальним добробутом, забуваючи про Бога, губимо себе, своїх дітей, свою державу, бо стаємо беззахисними перед злом - від усіляких недругів, стихій, катаклізмів, хвороб. А варто би добре зрозуміти, як живемо і що за те отримуємо. Якщо народ грузне у пияцтві, крадіжках, розпусті, брехні, сквернослів’ї, - він себе прирікає, сам виносить собі вирок. Немає великого значення, який - чи війну, чи катаклізми, чи епідемію: результат один і той же - народ зникає із Землі. Але трохи часу ще маємо - задуматись і врятуватись.