НА ЧУЖЕ ДОБРО НЕ ЗАЗІХАЙ

До дядька Клима вже сьомий десяток підкрадався, але він ще не хотів здаватись. Тримав корову, іншу живність, з городом справлявся. Зі своєю покійною Варкою сорок п’ять років прожили душа в душу. Ніколи в селі ніхто про них поганого слова не сказав. Добрими були господарями. Виховали двоє дітей - сина й дочку. Обоє закінчили інститути, їх життєва стежка завела до міста, там вони й зупинилися. Побрались, мають сім’ї, квартири. Хоч і не близько, але завжди приїжджали до батьків допомагати.

Поки мама була живою, їм було легше. Та коли відійшла у вічність, до батька доводилося їздити частіше. Як могли, намагалися допомагати, та не завжди вчасно, адже обоє ще мали роботу. Тож батькове бажання сприйняли з розумінням. На серці було важко, як уявили, що в їхній хаті господарюватиме чужа жінка, а не мама. Але погодилися, удвох у хаті їм буде веселіше, та й нам, міркували, легше... У селі чимало вдів горіли бажанням розділити Климову самотність, але він вирішив пошукати щастя в сусідньому. Одного недільного дня завітав туди, зайшов у крайню хату і в розмові з господарями запитав, чи є в них така ж самотня жінка, як він, аби вийшла за нього заміж.

Ті подивилися на немолодого вже чоловіка, думали, жартує. Та зрозумівши, що це правда, господар сказав: “Є в нас недалеко молодиця. Живе з дочкою й зятем, ніяк вони не миряться. Думаю, не відмовиться від вашої пропозиції”. Потому й вирушили туди. У хаті були всі: Олена, так звали ту жінку, зять, дочка, онуки. Глянув дядько Клим на Олену, сподобалася вона йому. “Та чи піде вона до мене?” - міркував.

Односелець Дмитро почав розмову: “Свататись до вас прийшли, тітко Олено. Ось якого вам жениха привів”. Клим Григорович трішки почервонів, але розмову продовжив сам. “Ось уже рік, як померла моя дружина. Живу в хаті самотньо, нема з ким і поговорити. Діти далеко. Тож хочу Вам, Олено, запропонувати, якщо згідні, перейти до мене жити”.

Олена такого й не чекала. Ось уже п’ять років, як помер її Пилип. Ніхто їй досі такого не пропонував. Задумалась. Дивилась на старенького, щось зважувала. Про що думала, відомо було тільки їй, але згоду дала. Наступного дня дядько Клим узяв у селі підводу, поскладали на віз її нехитрі пожитки. Зять Петро вслід дорогу перехрестив, аби не бачила дружина, яка стояла у сльозах: “Слава тобі, Боже, що звільнив мене від тої навіженої. Треба в неділю у церкві свічку поставити за здоров’я тієї людини, яка забрала її від нас. Вона свого Пилипа завчасно в могилу загнала, то ж чи витримає її той старенький?”.

Як у воду дивився Петро. Коли вперше ступила Олена на Климове обійстя, зайшла у світлицю, її вразило, що кругом був ідеальний порядок. Не вірилось, що це в самотнього чоловіка. Клим помітив і, усміхаючись, сказав: “Це діти мої Григорій та Оксана тут підтримують чистоту. Хіба б я зміг сам? Тепер ось ти, Олено, берись і господарюй”. “О, я наведу тут свій лад, - подумала. - Тільки дай, Боже, стати мені господинею у цьому домі”.

Проходили дні, місяці їхнього спільного життя. До Клима ставилась добре, була обережною. Оксані й Григорію ж чомусь не сподобалась, щось відчували в ній зле. Але, дивлячись на батька, який ніби помолодів, пожвавішав, нічого не хотіли казати. Аби йому було добре...

Мачуха ж думала своє. Якось увечері, коли полягали спати, вона, пригорнувшись до Клима, почала: “Ти чув, що про нас люди кажуть у селі? Ніби я тобі не дружина, а коханка. Аж соромно слухати”. Лисицею крутилася біля старенького: “Ото, щоб не чесали язики, давай розпишемось з тобою, тоді й не буде про що говорити їм”. Клим у цьому не вбачав нічого поганого, дав згоду. Через якийсь час занесли заяву в сільраду і через два тижні їх зареєстрували.

Батько про це навіть і дітям не повідомив. Правда, хотів, та Олена не дозволила, боялась, що вони стануть на заваді цьому шлюбові. Тож коли їм вручили свідоцтво про одруження і Олена впевнилась, що вона є законною дружиною Клима Вознюка, відразу ніби перемінилась: наводила свої порядки в хаті, на подвір’ї. Про Варку тут уже нічого не нагадувало. Діти сварили батька, що взяв шлюб.

Що міг зробити старий? А тут ще й Варка наснилась: ніби стоїть покійна в білому халаті біля воріт. Він до неї: “Заходь у хату, Варко”. Відмовила: “Ні, не піду. Дороги вже до цієї хати нема ні мені, ні дітям. Що ж ти накоїв, Климе?”. Не міг втямити своїм старечим розумом, що б це означало. Коли приїхала дочка Олени з міста й поселилася в них, Клим зрозумів, що вона задумала. Помітив, що менше йому приділяє уваги, до його дітей ставиться зовсім по-іншому. Від тих думок зліг. Олена цим не переймалася. Могла навіть і не підійти до нього за цілий день. Дітям про хворобу батька не повідомила. Він і не наполягав. Чужі люди дали знати.

Григорій і Оксана застали батька вже зовсім немічним. Мачуха на них й уваги не звертала. “Заберіть мене до себе”, - просив. Оксана плакала, тулячись до нього. Розуміли діти, що мачуха чекала смерті чоловіка, хотіла ошукати їх, забрати хату. Три дні були син і дочка біля батька, та не змогли вже нічим йому допомогти. На четвертий він помер.

Помирав, як кажуть, при своїй пам’яті, але ніхто не бачив, як він запросив до себе Григорія і щось йому вручив. Після похорону, коли всі розійшлися, Григорій сказав мачусі, перейшовши на “ти”: “Завтра, тітко, вибирайся з хати”. Та скипіла: “Не маєте права мене виганяти! Я законна дружина вашого батька, і хата, усе господарство залишаються за мною”. Григорій продовжував: “Якби ти вчинила по-людськи, не виганяли б тебе, доживала б тут свій вік. Та коли хотіла обвести всіх кругом пальця, ти цього не заслуговуєш. Думала, наш батько старий і дурний? Можливо, але Бог дав йому розум, і він зробив заповіт на мене та на Оксану. Ось він!”.

Григорій показав мачусі документ, який дав йому батько перед смертю. Вона цього не чекала. Стояла ні жива ні мертва. Що ж, хотіла багато, а зосталася ні з чим. Правду кажуть: на чуже добро не зазіхай.