Відгукнися, Світланко!

Цю сім’ю знала добре, не дивно - сусіди. Спочатку забігала щось позичити, потім - просто поговорити. І чим ближче знайомилася, тим більше дивувалася: ніби звичайна родина: чоловік, дружина, двоє дорослих синів. І живуть, як усі, а насправді…

Сусідка Кирилівна була природженим керівником, з тих, хто навіть у пеклі котли зі смолою по-своєму переставить. Чоловіка її я майже не бачила, натомість спостерігала величезну владу матері над дітьми. Вона була переконана, що самі хлопці ні на що не здатні, водила їх за руку до поліклініки, збирала на роботу... Її любов межувала з хворобою. А вони сприймали це, як належне, і не сміли сперечатися.

Сусідка часто скаржилася, що не дав їй Бог дочки, ніхто на старість води не подасть. “Ось дочекаєтеся другої невістки”, - втішала її я, наперед шкодуючи цю дівчину.

Її важко було уявити заміжньою жінкою - зовсім іще дитина. Невеличка, жвава, жартівлива. Наївна і світла, як і її ім’я - Світланка. Молодята поселилися у його батьків, тим більше, що Кирилівна давно обіцяла переїхати в село, бо квартира у них невелика.

Я рідко бувала в сусідки. Чесно кажучи, важко спілкуватися з нею: занадто різка і категорична в оцінках людей, здається, нікого, крім себе, вона так і не навчилася любити чи хоча б поважати. Усе їй здавалося, що її недооцінюють, не шанують належно. Та якось зустріла її на базарі, де вона торгує вже багато років. “Як ваша невісточка, Кирилівно? - запитала. “Інтелігенція, - зневажливо скривилася та, - розумна дуже, слова не можна сказати. Та побачимо, хто кого.” І стільки злості я почула в її голосі, що мені стало страшно.

А молодята любили одне одного, цього просто неможливо було не помітити. Мені подобалася ця пара. Може, тому, що в самої підростала дочка, з якою вони подружилися. І я подумки уявляла свою дитину на місці Світланки. Бачила, як молода дружина проводжає чоловіка на роботу, як міцно обвиває його руками, як увечері чекає біля дверей. Іноді зустрічала їх у парку, театрі, - завжди усміхнені, привітні, вони постійно трималися за руки, ніби боялися, що якась сила їх розлучить.

Мабуть, несолодко жилося Світланці у свекрухи (яку вона називала тільки мамою!). Потроху згасав життєрадісний вогник у її очах, але вона ніколи не обмовилася ані словом про те, що її турбує. “Хороша у тебе свекруха?” - запитували подружки у дворі. “Хороша, - стиха відказувала вона, - чоловік дуже любить свою маму, отже, і я буду…” І зажура з’являлася на її усміхненому личку.

Зате Кирилівна на “похвалу” не скупилася. Весь будинок і базар знав, яка “біда з цією учителькою”, що “тягає сина по театрах”, не з того боку обрізує цибулю, не так варить борщ, не в тих тарілках подає на стіл. Свекруха розставляла по-своєму меблі в кімнаті молодих, викидала книжки, порпалася у білизні, перераховуючи, чи в невістки не більше речей, ніж у сина. А головне, не бачила у цьому нічого “такого” і спокійно розповідала знайомим.

Якось нам випадково принесли лист, адресований Світлані. Вирішила одразу занести їй, а заодно й провідати, бо вона чекала дитину і страждала жахливим токсикозом. Застала Кирилівну перед телевізором, поцікавилася, де молодята, на що почула:

- А де їм бути? Гуляють… Їсти не варено, посуд не митий, а їй, бачте, недобре. Оце-то послав Бог невісточку! - почала зітхати вона.

- Та що ви, Кирилівно, у них таке кохання! - не витримала я.

- Яка там любов! - аж підскочила та, - вона ж не за нього вийшла, а за квартиру! Хоче нас по світу пустити. Просила ж я не прописувати. І родить для цього…

Вона ще довго обливала б цю дитину брудом, але помітила лист у моїх руках, який я поспішила їй віддати. Не криючись, Кирилівна надірвала конверт, витягла папірець і почала читати. Я остовпіла. “Це ж підло - читати чужі листи,” - нарешті спромоглася на слово. “А що тут такого?! - піднялися на мене темні від люті очі. - Завжди так робила. Живе у мене - значить, ніяких секретів. На, почитай, що вона про мене у своїх щоденниках пише. Думала, я не знайду!” І показала мені два товстих зошити.

Це мене просто вбило. Я наспіх попрощалася і вибігла з цього гадючого кубла. Почувалася розгубленою, безпорадною, бо вперше зустріла людину з повністю атрофованою совістю...

Розумію, любов до жінки - це добре. Матері до сина - чудово. Але це святе почуття повинне створювати, відроджувати, а не руйнувати і нищити. Інакше лиха не минути.

Не минуло лихо й Світланку. За власними клопотами я якось забула про неї, довелося поїхати на рік із міста. Поверталася з потягу додому вночі. Під під’їздом з дитиною на руках та великим пакетом побачила свою молоденьку сусідку. Хлопчик (чути було з голосу) заходився криком, а вона не знала, за що хапатися: то, витираючи сльози, пригортала його до грудей, то бралася за речі.

Я зробила все, що могла в той момент: знайшла таксі, допомогла донести пакети з обірваними ручками. Поверталася до під’їзду бігом, була впевнена, що зустріну сусідів, заспокою: мабуть, картають себе, хвилюються, шукають. Двір був безлюдним. Піднялася на четвертий поверх - тиша. Прислухалася біля сусідських дверей і почула лише приглушене хропіння. Не люди - звірі. Хіба люди могли б спокійно спати?!

Більше не бачила Світланку. Після безсонної ночі таки не витримала - зайшла до Кирилівни. Вона саме годувала сина після нічної зміни. “Не хвилюєтеся за Світлану?” - запитала. “А чого переживати? Куди вона подінеться? Додому поїхала. Скатертиною доріжка”, - зло пробурчала сусідка. Син тільки засміявся.

Це було останньою краплиною. Не пам’ятаю, що я говорила, пам’ятаю, як палали щоки, тремтіли руки, луною дзвенів крик Кирилівни. Через місяць ми з сім’єю переїхали в інший район, набридло слухати погрози і плітки. Та й просто неприємно зустрічати щоранку цих… істот.

Мені щиро шкода Світланку, від усього серця бажаю їй витримки, здоров’я, щастя і доброго чоловіка. І не втрачати надії: хороші свекрухи все-таки є!

P.S. Хотіла б дізнатися, як склалася доля Світланки за ці роки. Не знаю ані її прізвища, ані де вона мешкає. Можливо, впізнає себе (а вона читає вашу газету), то нехай залишить адресу (чи телефон) у редакції.