Лідія Рибенко: “Є речі, які прозою сказати неможливо...”

- Я розпочала свою творчу діяльність нетрадиційно - у 33 роки, позаяк за фахом я - інженер-будівельник і сім років працювала у цій галузі. Було, звичайно, важко, але й цікаво. Постійне спілкування з людьми.

Останнім місцем роботи за фахом інженера було конструкторське бюро, де в цілому працювати було неважко. Але я зрозуміла, що це не моє покликання, бо сприймала свою роботу як добровільне оплачуване ув’язнення. Не було жодних перспектив для розвитку, - розповідає Лідія РИБЕНКО, голова Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України, письменниця, видавець. - Спочатку я працювала інженером, потім - екскурсоводом, пізніше журналістом... І змінювала професії не з думкою про якісь матеріальні вигоди, а керуючись тим, чим мені справді цікаво займатись у цьому житті.

- Чи допомогла Вам праця журналіста у майбутній діяльності?

- Працюючи журналістом, я була свідком того, як у редакцію газети надходили листи із наболілими проблемами, але інколи редактори їх спеціально притримували, не друкували. Так, наприклад, якось написав наш земляк, який на той час мешкав у Києві. Вочевидь, не змігши “прорватись” у столичних виданнях, він звернувся до рівнян. Лист мене вразив - ішлося про те, що в Україні запровадили захмарні, порівняно з пересічними мешканцями пенсії для держслужбовців - явище давно вже звичне для сьогодення. А тоді я не могла зрозуміти (утім, як не розумію цього й зараз), чим, наприклад, праця секретаря сільради аж настільки вагоміша чи важча, аніж того ж сільського вчителя? Це був лист-волання, звернене до суспільства, щоб спам’яталося і запротестувало. Проте на шпальти цей допис не втрапив. Цензура? Та ніби ж не було її вже. Але виходить, що таки була. А тепер ми розплачуємося за тодішню пасивність і нестачу сміливості стати на бік справедливості. У цілому ж час, проведений на журналістській роботі, аж ніяк не можна назвати втраченим. Навпаки, мій життєвий досвід дуже збагатився - зустрічі з цікавими людьми, журналістські розслідування - усе це відкладалося у комірчинах пам’яті, щоб потім випірнути в уже художніх творах. Так що попрацювати журналістом для письменника дуже корисно, проте не надто довго - і справа не тільки в газетярських штампах, які “вростають” у твій стиль, з цим ще можна боротися, просто на певному етапі розумієш, що тебе починає “засмоктувати”, і що це вже, як нескінченне де-жа-вю - нехай і у видозміненому вигляді, - конвеєр людей, подій, а тобі потрібно віддаватись незаангажованій творчості, а це інша система координат, це, зрештою, мистецтво, на відміну від ремесла.

- Пані Лідіє, що стало поштовхом для письменництва?

- Завдяки вдалому збігу подій я розпочала працювати екскурсоводом. Власне саме ця діяльність і наштовхнула мене на творчість. Я постійно отримувала нові враження, знайомилася з новими людьми, а крім того, потрібно було писати тексти до екскурсій, а це вже своєрідна творчість.

Перший мій твір називався “Екскурсія в зоопарк”, який я опублікувала в газеті “Червоний прапор” під псевдонімом. Через це в мене була проблема з отриманням гонорару. І мені довелося писати розписку, що “Я, Рожко, дозволяю Рибенко отримати гонорар”.

Є чимало творів, написаних на власному досвіді. Зокрема, у повісті “Басів Кут” описані фрагменти життя моєї родини.

- Що полюбляєте читати?

- У дитинстві та юності дуже любила читати фантастику - Станіслава Лема, Герберта Уельса. Привабливим для мене був не сюжет, а насамперед ідея і наукове підґрунтя. Люблю філософію і хорошу класику. І поезію, звісно. Наших спілчан читаю із задоволенням.

- Як довго Ви очолюєте спілку письменників Рівного?

- Вже сьомий рік минає, як я очолюю спілку. Це важка праця, дуже багато часу займає суто адміністративна робота. Крім того, в нас немає бухгалтера у спілці, тому часто доводиться “спускатися на землю” та робити усі звіти власноруч.

- Над якими проектами зараз працює рівненська спілка письменників?

- Ми хочемо започаткувати премію імені письменника Михайла Дубова для молодих письменників. На жаль, поки що премія не передбачає жодних грошових винагород. Ми, звісно, зверталися у Володимирецький район з цього приводу, та в адміністрації нам ввічливо відмовили у допомозі.

- Скільки письменників наразі у спілці?

- Зараз у Рівненській спілці 38 письменників, які мають членські квитки.

- Взагалі важко потрапити у спілку?

- Є кілька етапів прийняття. Спочатку письменника приймають на обласному рівні, потім в Києві на засіданні ради спілки, а після чого відбувається затвердження на президії. Та в нашій спілці є письменники, які лише прийняті в області. Людина, якій у столиці відмовили у прийнятті до спілки, має право повторно видати книгу й надіслати її на розгляд комісії. Траплялися випадки, коли автори відсилали в Київ свої твори по декілька разів.

- А як щодо фінансування, звідки берете кошти?

- Основна проблема - це кошти на книговидання. Нам їх катастрофічно не вистачає. Ми можемо порівнювати, як підтримують авторів на Волині і в нас на Рівненщині. Коли волинський автор приніс свій рукопис, то він обов’язково має вийти в тому ж році. У нас зовсім інша ситуація - рукописи можуть лежати роками і нікому вони не потрібні. До прикладу, мій рукопис лежить уже третій рік. Добре, що хоч один наш проект ось уже шостий рік підтримується владою - літературно-краєзнавчий журнал “Погорина” - об’ємний фоліант, котрий виходить двічі на рік. Його автура - не тільки і не стільки члени спілки, а й інші місцеві автори, краєзнавці, початківці, широкий загал, так би мовити.

Ще однією проблемою є маленькі наклади книг, що пов’язано з мізерною сумою на видання. Віднедавна автори отримують сорок відсотків накладу, решта потрапляє до бібліотек області. Часто доводиться жертвувати естетичним виглядом видання - про такі речі, як тверда обкладинка, гарний папір, кольорові вклейки лише мріємо. Щоправда, поталанило Романові Демчуку - його нові книги для дітей видано на дуже високому рівні, їх не соромно представити на будь-якій виставці. Але це виняток, збіг сприятливих обставин, я б сказала. Переважна більшість наших авторів мріють хоч би якось видати свій доробок. А між тим, хто краще від місцевих літераторів може описати про наш край, про його особливості? Художній твір за силою сприйняття непорівняний ні з жодною хронікою, ні з сухою інформацією. Пройдуть роки, а слово митця читатимуть наші нащадки і їм відкриватиметься наше сьогодення так, як його описав майстер слова - емоційно, художньо. Шкода, що немає цього розуміння у тих, від кого це залежить…

- Чи можливе поліпшення ситуації, що склалася?

- Найближчим часом має запрацювати сайт Спілки письменників України. І там будуть представлені творчі доробки авторів з усіх областей. У цілому це має бути електронна бібліотека спілки, де можна буде дізнатися про твори письменників і прочитати їх.

- Які заходи проводить рівненська спілка письменників?

- Взагалі заходів у нас є чимало - “Дерманський світильник”, “Шевченківська естафета”, свято Першокниги у Пересопниці, фестиваль гумору та сатири “Лауреат Нобельської премії”, “Городецький автог-

раф”, на який запрошуються лауреати Шевченківської премії. Нещодавно завдяки підтримці нашого земляка - незабутнього Леоніда Куліша-Зіньківа, у Кричильську, що на Сарненщині, відбуваються урочистості із врученням премії його імені за кращу дитячу книгу. Окрім того, часто проводимо творчі вечори, зустрічаємося з нашими читачами.

- Пані Лідіє, чи належним чином оцінюється у нашому суспільстві творчість письменника?

- Попри засилля тотальної маскультури та глобалізації, існує певний відсоток людей, які завжди цікавитимуться культурним надбанням людства і своїм національним зокрема. Хоч на сьогодні екран нібито перемагає книги, однак насправді книгу ніщо і ніхто не переможе - це найбільше відкриття людства і таким залишається. Ліпшого засобу “шліфування” мізків ще не вигадано, не кажучи вже про естетичну насолоду від прочитання гарної книги.

- Хто є першими читачами Ваших творів?

- По-різному буває. Переважно першочитачами моїх творів є люди, яких я прошу “свіжим оком” проглянути текст - завжди є щось, чого автор сам не бачить.

- Як ставиться до Вашої творчості сім’я?

- Родина читає мої твори, коли вони вже опубліковані. Вони ставляться до цього, як до роботи. Я для них передусім - голова спілки, яка проводить дуже багато часу поза сім’єю.

- Крім Вас, ще хтось у сім’ї пише?

- У мене двоє дітей і внучка. Старша дочка, на мій подив, починає віршувати, хто зна, можливо, вона повторить мою долю. Щодо меншої доньки, то вона ще школярка, але вже закінчила музичну та художню школи, має непоганий хист до малювання.

Але я чомусь думаю, що якраз моя внучка буде писати. До речі, вона вже складає вірші, звісно, наївно-дитячі, але їй дуже подобається римувати.