Референдум загублених надій

Була віра, але страх не проходив

Бездарна і жорстка брежнівська епоха перебувала в апогеї, комуністи виспівували їй переможні гімни, а серед народу зростало глухе незадоволення комуністичною системою. Кращі сини українського народу мучилися у тюрмах, на каторгах, а високого нашого генія Василя Стуса та багатьох його побратимів, як нескорених борців проти облудної більшовицької ідеології, замордували у кадебістських темницях. Лише страшний чорнобильський вибух розбудив український народ від багаторічної сплячки.

Роль будителів на себе взяли письменники: Іван Драч, Дмитро Павличко, Олесь Гончар. У нашому краї на захист української мови виступив Євген Шморгун, якого підтримали працівники “Азоту” - Володимир Сорока, Василь Червоній, Віктор Данилов, Сергій Новак, Олександр Мельничук. Вони зініціювали перше зібрання на підтримку української мови. Ця група зібралася 29 вересня 1988 року в Палаці культури “Хімік”, на якому була і я.

Наша ініціативна група створила Товариство шанувальників української мови. Хоча згодом, коли ми почали активно діяти, збираючи підписи про надання українській мові статусу державної, нас і вигнали з “Хіміка”, проте зупинити нас було вже неможливо.

У лютому 1989 року відбувся установчий з’їзд ТУМу в Києві, на якому я мала честь бути. З особливим хвилюванням слухала проникливий голос великого письменника Олеся Гончара, учителів зі Сходу України, представників українського письменництва і культури.

Поки ми збирали підписи на підтримку української мови, залучали до нашого Товариства все нових людей, наші хлопці розгортали широку антикомуністичну діяльність. Зокрема, Олекса Новак, Микола Поровський, Василь Червоній, Іван Дем’янюк. Дуже активними були Тетяна Редюк, Микола Вельгус, Віктор Шкуратюк, Олексій Бородін, Юрій Велігурський, Юрій Вовк, Василь Василець, Іван Кур’янік, Сергій Новак, Мирослава Косарєва тощо.

А тим часом ми почули про ініціативу В’ячеслава Чорновола створити Народний Рух України за Перебудову, яка нас дуже втішила і перелякала комуністів. Коли вони вигнали нас з “Хіміка”, ми почали збиратися на квартирах Марії Голенко, Юрія Велігурського, Любомира Шеремети, а найчастіше - у мене, на вулиці Радянська, бо це було в центрі, а відтак - найзручніше для всіх.

9 березня - Шевченківське свято - ми відзначили відкритим походом з його портретом до Свято-Успенської церкви та вулицями Рівного. Після того славетного святкування Кобзаря наші лави поповнилися активними українцями: Борисом Степанишиним, Михайлом Борейко, Петром Кульчинським.

Десь у другій половині березня 1989 року на одній із зустрічей зібралося до 25 осіб. Це була історична зустріч, під час якої Олекса Новак, Василь Василець та Валентин Крикунець запропонували створити міську організацію НРУ за Перебудову.

Мені пощастило бути делегатом Установчої конференції НРУ в липні 1989 року у Рівному. Була учасником І, ІІ, ІІІ з’їздів НРУ у Києві. Бачила, як Леонід Кравчук зняв піджак, бо на ньому делегати прикріпили рухівський значок.

Море синьо-жовтих знамен, півмільйонна святкова українська громада, натхненний патріотичний спів, пристрасні промови - це було вражаюче. У такій піднесеній обстановці ми підійшли до 1 грудня 1991 року, коли мав відбутися референдум на підтвердження незалежності України.

Вперше думку про референдум я почула з вуст В’ячеслава Чорновола та Дмитра Павличка на форумі інтелігенції України 14-15 вересня 1991 року. Вже тоді пам’ятаю, як від страху стиснулося моє серце: а раптом народ не підтримає ідею незалежності України? Виступи О.Гончара, І.Юхновського, Д.Павличка вселяли надію, але страх не проходив.

1 грудня 1991 року - у день історичного референдуму - я була на виборчій дільниці спостерігачем від НРУ. І досі пам’ятаю радість від того, що більшість українців (і не українців!) проголосували за повну незалежність України.

Член ради “Просвіта” з 1988 року Євгенія ГЛАДУНОВА

Референдум - фундамент незалежності України

Коли 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосувала за незалежність України, радості рівненських рухівців не було меж. Усі ми відчували початок нової історії нашої України. З'явилася гарантія незворотності рішення Верховної Ради, яка в один день із органу влади - сателіта Радянського Союзу, постала вищим органом влади суверенної європейської держави.

І тут, як грім серед ясного неба, народний депутат України Ігор Юхновський пропонує провести загальноукраїнський референдум, що має підтвердити прагнення всього українського народу за створення незалежної держави.

Особисто я був дуже схвильований і стривожений за результати того референдуму і пропозиція Юхновського задалася мені провокацією проти України, принаймні, дуже ризикованим кроком. Такої ж думки дотримувалися мої друзі-рухівці. Адже лише три місяці пройшло після проголошення незалежності, і Україною керували комуністи, які мали у Верховній Раді більшість голосів. Здавалося, що всі зусилля рухівців та їх прихильників будуть зведені нанівець.

Але ми знали про сильні сторони українців. Україна залишалася найбільш економічно розвиненою республікою в Радянському Союзі. Великий сировинний потенціал давав всім народам, що тут проживали, перспективу заможного життя. Як голова Асоціації фермерів Рівненщини, я знав можливості продуктивності українських чорноземів і великий потяг українців до землі - перших початківців і технологів землеробства на нашій планеті…

У Народному Русі 1991 року були передові люди всіх національностей, особливо хотілося б відзначити роль росіян, яких я знав особисто і зміг би назвати десятки прізвищ лише у Рівному, активних у розбудові нашої спільної держави Україна. Цей факт сповнював нас, рухівців, вірою на успіх референдуму.

І тому вже після прийняття Верховною радою рішення про проведення 1 грудня 1991 року всенародного референдуму, ми, рухівці і просвітяни, почали заповзято до нього готуватися. Всі осередки Рівного, районних центрів, містечок та сіл Рівненщини розгорнули тотальну агітаційну роботу щодо переваг голосування громадян за українську державність. Хочу згадати одного з перших прихильників референдуму в області, науковця, кандидата фізико-математичних наук Олексу Новака, який захищав свою кандидатську в аспірантурі під керівництвом Ігоря Юхновського. На той час Олекса Федорович був найбільш підготовленим, досвідченим і активним керівником Руху. Він розвіяв всі наші сумніви щодо доцільності референдуму і закликав нас, ще молодих рухівців і просвітян, до активної і плідної праці.

Більше 90 відсотків голосів отримала держава Україна на референдумі. Тільки після цього я усвідомив геніальність мислення І.Юхновського, О.Новака та їх соратників. Результати референдуму були вражаючі. Більше ніхто і ніколи не засумнівався у виборі народу України.

Вважаю, що успіх загальноукраїнської справи був забезпечений тим фактом, що на час проголошення незалежності України і проведення референдуму в Україні діяла одна революційна, вона ж політична сила - громадсько-політична організація Народний Рух України за Перебудову. Складову назви “громадська” складали патріоти-просвітяни України.

І керували рухівськими організаціями не вожді, які на той час тільки вимальовувалися, а Проводи Рухів, як у Києві, так і на місцях. Рішення приймалися більшістю голосів членів Проводу, а потім Радою Руху.

Мені пощастило майже 20 років, з невеликою перервою, бути членом Проводу Народного Руху на Рівненщині і я знаю про що кажу. А тому моя дружня порада на сьогодні буде такою: “Всі партійки і вожді їх, об’єднуйтеся в одну Українську Партію, і успіх буде вам забезпечений. А ви, вожді, не сумуйте, бо станете членами Проводу успішної та керівної партії, яка без сумніву, дуже скоро перебере на себе всю владу в Україні”.

Член Проводу РОО НРУ з 1989 року, перший заступник голови обласної аграрної Палати України Микола ВЕЛЬГУС

1 грудня визначалася доля нації

Складно виокремити референдум 1 грудня 1991 року з тих громадсько-політичних перетворень, які проходили в період відновлення України як держави наприкінці минулого століття. З впевненістю зазначаю, що ніхто з нас, початківців-демократів, не сподівався на особисту вигоду, яка може наступити внаслідок політичної діяльності, а навпаки, ми відчували реальне існування небезпеки.

Під час підготовки до проведення референдуму 1 грудня, за підсумками якого визначалась доля нації, ми формували агітаційні групи, проводили просвітницькі акції, індивідуальні бесіди. Аргументи, які ми наводили у підтримку проголошення України як самостійної держави, сприймались, як правило, позитивно, на тлі тотального дефіциту на продукти харчування, повної відсутності паливно-мастильних матеріалів для техніки, енергоємного та екологічно шкідливого виробництва. Ми щиро були переконані, що у своїй державі буде справедливість, порядок і добробут. Дуже важливо зазначити, що на той час була боротьба ідеологічних партій проукраїнського спрямування: Народний Рух України, Республіканська та Демократична партії України, які чітко виступали з програмами розбудови України, як суверенної держави з багатопартійною системою. Комуністична партія України, по суті своїй лишалась філією Компартії Росії, як правонаступниці Радянського Союзу і відповідно заперечувала можливість розбудови держави Україна. Точилась запекла боротьба ідей, а паралельно проходили процеси формування олігархічно-кланових груп, які і створили іменні партії, захопили економічну та політичну владу з єдиною ідеологією - особистого збагачення.

Найдалекоглядніший аналітик не міг спрогнозувати те, що через 20 років ми будемо споживати неякісні або зовсім отруйні продукти харчування, вб’ємо сільське господарство, матимемо зруйновану промисловість, тотальну корупцію, класово-олігархічні іменні партії та біля сотні національно зорієнтованих, неадекватно амбітних отаманчиків, більше 40 мільйонів знедолених відвідувачів “секондхендівських” крамниць, що чекають появи месії.

У 1991 році ми дали шанс собі і всім громадянам України жити так, як живуть у Європі вільні люди. У це ми вклали свій час, інтелект, особистий матеріальний ресурс, ризикуючи життям і здоров’ям. Але, на жаль, використати свій історичний шанс у повному обсязі ми так і не змогли.

Один із засновників Демократичної партії України Микола ПАНАЩУК