Запам’ятай, у мене немає більше доньки

Згадала, як мама тулила до себе її та старшу сестричку Таню і замріяно казала: “Донечки мої дорогенькі! Як би я хотіла, щоб ви були щасливі в житті!”. Таня мовчала, а Оля спитала: “А що таке щастя, мамо?”. “Донечко, щастя - це коли у тебе буде багатий чоловік, багато грошей, щоб ти ні в чому не відбувала потребу, ні в чому собі не відмовляла”. Оля була ще дитиною, але відповідь мами їй не сподобалася. Вона ж бо бачила, як мама завжди влаштовувала тату скандал, коли той, як їй здавалося, приносив мало грошей. Він заробляв не менше за інших, але мамі завжди було мало.

Тато був завжди спокійним і ніколи не сперечався. Олі ж його було шкода, бо він працював і після роботи, часто приходив пізно вночі, коли всі вже давно спали. А одного разу мама підштовхнула його на злочин. Добре, що хтось зупинив його, а то б сидів зараз у в’язниці. Натомість мама спокійно казала: “Ну й що, відсидів би кілька років, за те ми б жили у достатку”. Пробував батько й на заробітки їздити, та йому не щастило. Після останньої поїздки залишився інвалідом. Мамі б пожаліти його, та вона була у своєму репертуарі. А згодом заявила: “Мені такий чоловік, що не може забезпечити сім’ю, не потрібен”. І подала на розлучення.

Ніхто тоді ще не знав, що мама вже давно знайшла татові заміну…

Коли тривав суд, мама стільки навела аргументів, стільки бруду вилила на свого чоловіка, що тато лише відповів: “Я й не знав, що у мене стільки недоліків”.

Коли батьків розлучили, суддя звернувся до дітей, з ким би вони хотіли жити. Старша Тетяна відразу сказала, що хоче жити з мамою. Олю й не встигли запитати, як вона підбігла до батька, притулилася до нього і схвильованим голосом сказала: “А я хочу залишитися з татом. Він добрий, мама говорила про нього неправду”. Ненька не очікувала від доньки такого кроку, і почала тягнути за руку її до себе, однак відірвати від батька не змогла.

На вулиці мати ще довго вмовляла Олю переїхати до неї та переконати її не змогла. Ще й досі в пам’яті її останні слова: “Якщо залишишся з ним, знай, що тебе у мене не було і немає”. Думала цим зачепити дитячу душу, та Оля свого рішення не змінила.

Поїхала з батьком до дідуся з бабусею в Харківську область. Але за мамою і сестрою дуже скучала, писала їм листи, розповідала про себе, та жодного разу не отримала відповіді.

Коли на “відмінно” закінчила десятирічку і отримала золоту медаль, відразу повідомила про це листом свою маму. Та відповіді знову не було. Більше Оля її не турбувала.

Вона мріяла стати лікарем, то ж поступила до медичного училища. Після закінчення її призначили завідуючою фельдшерсько-акушерським пунктом. Раділа невимовно, бо мрія її життя збулася. А згодом прийшло і кохання. А в неї вже давно нерівно билося серце, коли зустрічалася поглядом з молодим кучерявим Артемом, завідуючим сільським клубом. За ним не одна дівчина сохла в селі, і можливо нічого б не вийшло, аби не випадок.

Якось Артем різав солому і поранив палець. Відразу побіг до медпункту. Оля, коли побачила Артема, розгубилася, почервоніла. А він протягнув їй пальця і пожартував: “Олю, рятуй мене”. Артем відчував, як тремтіли її руки, коли дівчина робила перев’язку, тиждень ходив - нічого не говорив, тільки ніжно дивився на неї. А коли прийшов останній раз, несміливо промовив: “Олю, виходь сьогодні ввечері під вербу до ставка”. Вона зашарілася почервоніла, мов калина. Промовчала. А коли землю накрили сутінки, забилося серце в тривозі: йти чи не йти? Але не стрималася. З тих пір і почалися їхні зустрічі. Іра, з якою дружив Артем, ладна була вбити Олю, та ж хіба вона винна, що хлопець обрав її? Тож через два місяці, на Покрову, у селі гуляли весілля. Через рік - справили новосілля. А згодом у їх родині вже підростали синок Павлик і донечка Орися…

…Оля зіскочила з ліжка, спогади залишилися позаду, тільки той сон про маму не давав їй спокою. “Болить моє серце, - сказала Артему. - Відчуваю лихо, давай поїдемо до неї”. Ї того ж дня вони вирушили у дорогу.

Оля довго шукала свій п’ятиповерховий будинок, бо за ці роки місто дитинства було важко впізнати. Хвилювалася, коли натискала кнопку дзвінка квартири, у якій народилася і росла. Коли відчинилися двері, Оля побачила на порозі незнайому жінку. “Ви хто?”, - схвильовано спитала. “Як хто? - здивовано подивилася на неї жінка. - Ми тут живемо. А вам кого?”. Здригнулося серце в Олі. Нічого не сказала, але попросила чоловіка відвезти її до тітки Насті, маминої сестри.

Коли тітка зрозуміла, хто стоїть перед нею, то відразу кинулася в обійми, плакала. “Що ж з мамою?” Відповідь відняла у неї мову.

“Ой, донечко. Збилися твої найрідніші люди з дороги. Мати після розлучення довго не переймалася, вийшла заміж за якогось багатія. Вона ж , ти знаєш Олю, як любила розкішно жити. Але щастя з тим чоловіком не знайшла. Він певне розкусив її і повернувся до першої дружити. Після того, у мами був ще не один чоловік, але втриматися ніхто не міг. А останній виявився п’яницею, лупцював її. А одного разу побив так, що вона залишилася інвалідом”.

- А Таня? - Вже не своїм голосом спитала Оля.

- А Таня пішла материною стежкою. Ледве закінчила школу, вчитися більше не захотіла, водилася з сумнівними компаніями. Не раз, як і мати, виходила заміж, жила з коханцями. Коли мати стала інвалідом, вона умовила переписати на неї квартиру, а сама здала її в будинок інвалідів. Квартиру продала, а гроші витратила.

- Тьотю, а ви знаєте, де знаходиться мама?

- Чому ж ні, я ж до неї час від часу навідуюсь.

…Оля зайшла до кімнати, де лежала мати. Чи впізнає? Жінка на ліжку довго вдивлялася в молоде обличчя, аж тут стрімко накрила голову подушкою, бо впізнала таки свою кровинку, від якої колись відмовилася.

Оля нахилилася над нею і ніжно промовила: “Доброго дня тобі, мамо”, і убрала подушку. Мати закрила обличчя руками, їй було соромно дивитися дитині у вічі. Та добра душа Олі все простила мамі. Розуміла, що за всі гріхи, за всі життєві помилки вона вже покарана Богом.

Тож забрала неньку до себе в село. Жодного разу не дорікнула. Навіщо? А одного разу Оля сказала мамі: “А пам’ятаєш, мамцю, як ти колись бажала нам щастя? Воно сповнилося - я щаслива у всьому”. Мати посміхнулася, а з очей покотилися сльози. А Оля додала: “Не треба, мамо, стрибати вище себе. Потрібно жити по-божому. Що Бог пошле, тому й радій”.