СУПЕРПРИЗ

Як говорять, удачу потрібно вхопити за хвіст і тримати її доти, доки не посміхнеться. Та сьогоднішньої неділі удача не тільки посміхнулась Миколі Даниловичу, а й навіть зареготала, та ще й уголос! Бо ж нарешті таки виграв! Виграв не якийсь там приз, а призище, навіть суперприз - мішок цьогорішнього цукру! Почувався, мов у раю, коли з екрану телевізора його запросили у столичну телестудію, аби перед усією країною вручити той суперприз.

У столицю летів, мов на крилах. На студії веселий і вусатий ведучий з мікрофоном у руках вручив дядьку Миколі той самий виграний ним приз, все без обману. Побажав успіхів та продовжувати грати у їхню лотерею. “Бо хто грає, той виграє!” - підсумував голосно ведучий перед камерами, а у студії глядачі радо плескали у долоні. Приємно було Миколі Даниловичу, заради такої миті не дарма ж грав стільки років.

Та після програми підійшов до сільського гостя ведучий, розв’язав мішка, і зачерпнув звідти відро цукру.

- Вибачайте, - говорить, - такий закон. Це забираю ПДВ. Згодом підійшла ще якась молодичка з тої самої контори і зачерпнула трохи менше.

- А це, - каже, - збір до пенсійного фонду.

- Нічого страшного. Треба - то треба, - процідив Микола Данилович. - Легше додому їхати буде.

Не встиг договорити, як зателефонували з обласного представництва тої самої лотереї.

- Що ж це ви, пане Миколо, нас оминаєте? Про ваш успіх повинна знати і область. А тому завтра, о десятій, ми запросили регіональне телебачення і представників преси на побачення із вами. Тому чекаємо з нетерпінням.

Що було робити Миколі Даниловичу? Подався в обласне представництво. Там, як і у столиці, представили щасливчика обласному загалу, пошанували, сфотографували і т.д. Наприкінці сам представник міцно потис руку винуватцю знаменної події і зачерпнув трилітрову банку виграного товару.

- Це, - говорить, - візьму на експертизу, чи, бува, не китайська підробка.

За ним підійшло ще троє і вчинили так само, як і представник.

- Беремо в кількох екземплярах, - пояснили, та передали прохання заїхати ще й в район. Мовляв, знаменитим землякам не слід забувати простеньких районних представничків лотереї.

У районі, як у столиці й області, розпитували, хвалили, вітали. По закінченні шанування у справжнього героя краю вишкребли і собі по літерці цукру на чай та й відпустили додому.

Не встиг Микола Данилович у рідному селі вийти з автобуса, як на зупинці на нього чекали представники сільської ради на чолі з головою.

- Уже немає з чим вітати, але я виграю ще колись, обов’язково! - загукав дядько ще з дверей пасажирського транспорту, вимахуючи порожнім мішком з-під цукру. Громада скривилась, зойкнула і подалась в іншу сторону. А Микола Данилович розгорнув мішка і ще раз гордо на білому полотні прочитав викарбувані красиві слова - “Суперприз”.