№237 від 27.04.2006p. | |
Передплатний індекс: 23429 Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477 |
#На перехрестях долі
Як важливо вчасно зрозуміти, що саме для тебе є справжнім сенсом життя, зрозуміти і ніколи не відпускати. А я не зрозуміла. Відпустила, втратила, загубила… Пройшло вже двадцять довгих років, а я все ще пам’ятаю. Пам’ятаю його…
Я була молодою, амбіційною. А він у душі був повною моєю протилежністю. А можливо, так мені просто здавалося. Та саме це мене й приваблювало. І ще його очі, не знаю, що в них було такого, та я просто тонула, горіла, мліла, губилася у них.
Я і Сергій навчалися в одному університеті. Я зустріла його, коли зовсім не чекала. А він казав, що шукав мене все життя. Шукав для того, щоб втратити… Ми були немов вогонь і вода: він притушував моє полум’я, коли воно було занадто гаряче, я гріла воду його душі, коли вона перетворювалася на лід. Йому казали: “Залиш її, згориш!”. Мені радили: “Облиш його, він тримає тебе, з ним ти не досягнеш усього, чого прагнеш”. Я не вірила, не вірив і він. Ми вірили лише у наше кохання, у те, що існуємо ми разом, а поза цим нас просто немає.
Кожен день був наповнений ним єдиним. Я перегортала сторінки життя, де було написано, що люблю, що найщасливіша. З дитинства у мене була одна мета в житті - журналістська кров грала в мені. Я була своєрідною кар’єристкою, яка на деякий час перестала підніматися по сходинках нагору, бо впустила в серце любов. Та я не переставала писати. Сергій був моєю музою, підтримкою. Та коли, здавалося, я була ладна покинути свою мету заради нього, повіяв вітер перемін.
»Ви виграли можливість продовжити останній рік навчання в університеті Англії, куди ми також запрошуємо вас працювати”.
Не знаю, я виграла тоді чи втратила…
- Що ти вирішила? – питав Сергій.
- Розумієш, я так довго до цього йшла. Це моє життя.
- Шкода, що в ньому не буде мене… Залишися, я ж загину без тебе…
- Ти будеш щасливим, у тебе ще все попереду. А я не можу відпустити білого птаха з рук.
- Чому ж мене залишаєш, я ж знаю, що кохаєш. Не перекреслюй усе!
- Прости і спробуй зрозуміти…
Була ніч, остання ніч. І ранок, наш останній ранок.
- Поїхали зі мною.
- Ні, моє життя тут.
- Ти ж не забувай мене.
- Ніколи, я просто не зможу. Не плач. Прощай…
- Люблю…
Прощання, літак, чужа країна, нове життя… О Боже мій, ну чому він мене відпустив, ну чому я пішла…
Слава, кар’єра, власний журнал, гроші… і порожнє серце… Ось чого я добилася! А навіщо?!.
Знову Україна. Випадкова зустріч, на яку я так довго чекала цілих двадцять років, малювала її щодня в думках, знала, що скажу, та не все сказала…
- А ти не змінилася. Все така ж.
- Яка?
- Найкраща
- А твоє волосся вкрилося сивиною, руки натруджені, та очі такі ж, як були. Сім’я? Дружина? Діти?
- Катька і Вітька. Катька хоче бути журналісткою, а я їй не забороняю. Чудова дружина, та вона - не ти… А ти щаслива? Чи є у твоєму житті хтось?
- У мене також є щастя. Він навіть чимось схожий на тебе, можливо, очі такі ж. Дивно, навіть звати, як тебе, – Сергій.
- Любиш його?
- Найбільше у світі!
Ми не прощалися, просто знову пішли у різні боки. Не знаю, чому я йому не сказала, що моє щастя звати не просто Сергій, а Сергій Сергійович, йому двадцять, і він - копія свого батька. Він - прощальний подарунок коханого чоловіка, справжній сенс мого життя…
27.04.2006 | Ольга ВЕРТЕЛЕЦЬКА |
Рівне-Ракурс №10 від 27.04.2006p. На головну сторінку |