Хочеш усиновити дитину - маєш бути сильним

Того вечора 1996 року Світлана поверталася з лікарні. Її мама перенесла операцію на видалення онкологічної пухлини, тож потребувала догляду та уваги. Щоб не ходити самою пізнім часом, вона заходила по подругу-медсестру до сусідньої дитячої лікарні.

У 90-х роках немовлята-сироти в маленьких містах часто залишались при дитячих лікарняних закладах на певний час. Лише згодом їх переводили до районного чи обласного дитячого будинку. Світланина подруга не встигала вчасно нагодувати всіх малюків і попросила допомогти. Жінка напоїла немовля молоком з пляшечки, вгледілась у його маленькі та виразні оченята і відчула, що тримає в руках щастя.

Світлана знала, що не зможе мати власних дітей через проблеми зі здоров’ям. З чоловіком на той час вони розлучилися. А цей покинутий малюк міг би стати її сином. Хлопчику було лише 18 діб. Наступного дня вона порадилася з мамою і отримала благословення на добру справу.

Процес збору документів не забрав багато часу та сил. До судового засідання Світлана наглядала за немовлям у лікарні. Бігала до мами та до сина. Після усиновлення дала йому нове ім’я - Олексій - захисник, помічник.

Згодом до молодої мами дійшли чутки, що хлопчик має живих та здорових батьків. А залишили його тому, що біологічний батько не захотів виховувати дитину. Світлану охоплював жах: “Невже є такі люди на світі? Чи може жінка називатись жінкою, коли кидає своє немовля заради примарної любові?”. Примарної, бо життя того подружжя так і не склалося.

Але тепер у Світланиній родині було власне джерело радості та щастя. Вона приносила онука мамі до лікарні. Обидві тішилися маленькому диву у своїх руках.

Та не встигла бабуся побачити перші кроки, почути перші слова онука. Операція не допомогла... Світлана залишилась у домі з дитиною сама.

Віру й любов до життя тепер підтримував тільки син. Світлана ж розуміла: не потрібно зволікати з незалежним медичним обстеженням дитини.

І хвилювання не були безпідставними. У поліклініці хлопчику поставили діагноз - дисплазія ніжок. Лікарі запевняли, що хвороба лікується, потрібна лише вчасна й кваліфікована допомога. Молода мама одразу ж звернулась до столичних фахівців. Масажі, спеціальне ортопедичне взуття, електрофорез - все, що призначали лікарі для сина, Світлана виконувала. Він став єдиним сенсом її життя.

Серйозні занепокоєння щодо здоров’я дитини виникли, коли Олексієві виповнилося два роки. Він досі не міг повністю вимовляти слова, лише по складах. Логопеди не допомогли. Світлана повезла хлопчика до столичного мовного центру. Там призначили заняття і вправи. Але жити поруч з лікарнею не було можливості. Тоді вона сама вивчила логопедичний курс і рішуче взялася за розвиток сина. Щодня вони плідно працювали. Хлопчику 2,5 роки - непосидливий, вертлявий. Аби змусити працювати, навіть доводилось класти поряд лозину. Звичайно, ніхто й ніколи Олексія не бив. І врешті-решт мамині зусилля дали результат - син заговорив.

Настав час йти навчатися до першого класу. Світлані допомагали сестра та хрещені батьки сина. Купували книжки, влітку відвозили відпочивати до Криму.

Та в четвертому класі Олексій почав скаржитись, що йому важко довго ходити, а особливо - підійматися сходами. Лікарі у місцевій поліклініці не змогли виявити причину, направили на обстеження до столиці. І доля знову перевірила Світлану на стійкість.

Другий діагноз був, неначе удар - міопатія, дистрофія м’язів. Ця хвороба спадкова і може передаватись через кілька поколінь. Наслідки - атрофія тканини та м’язів. Коли один з лікарів написав у медичній картці - “хвороба не виліковується”, Світлана закреслила частку “не”. Він почав на неї кричати, та жінка на це не звертала уваги. Вирішила у будь-що вилікувати сина.

Згадує, що немає у Києві такої лікарні, де б вони не лежали. Скрізь потрібні чималі гроші: аналізи, медикаменти, лікування, повторні аналізи.

Олексій ріс комунікабельним хлопчиком. Як і всім дітям, йому хотілося бігати з друзями, гратися улюбленими машинками та танцювати під гарну музику. Та спілкувався він переважно із сусідами по лікарняних палатах. На той час Олексій вже пересувався на інвалідному візку. Шкільні вчителі навчали його вдома. Однокласників бачив у гостях дедалі рідше.

Але Світлана не опускала рук. Дізналася, що в Німеччині та в Ізраїлі є реабілітаційні центри, де допомагають при такому діагнозі. На той час в Ізраїлі почались бойові дії, тож вирішила везти сина до Європи. Але де взяти таких грошей? По допомогу звернулася до влади. І лікування сина в Німеччині стало можливим. Там, в оточенні лікарів і медсестер він пробув понад місяць. Істотні результати були. Та за якийсь час знову ставало гірше, знову мучила апатія й депресія. Адже в Україні, особливо у маленьких містах, транспорт, громадські заклади не призначені для людей з особливими потребами. Лише останніми роками почались зрушення у цьому напрямку, але кардинальними їх не назвеш.

Жінка продала власну гарну квартиру у місті, купила хатку в селі, а Олексія знову повезла до Німеччини. На такий вчинок піде не кожна рідна мати. Світлана ж не шкодувала нічого для здоров’я сина. Спеціальні побутові умови, більш сучасне обладнання та ліки покращили на деякий час стан хлопця. Але за місяць закінчились гроші, і довелось повертатися додому.

Відтоді минуло майже 5 років. Зараз Олексію 16. Він вміє готувати, пекти пироги, навіть, як це не дивно, любить прати. А ще йому б хотілося мати молодшого брата чи сестру. Хлопець прагне спілкування. Однокласники останніми роками навіть не навідуються.

Що ж казати про колишніх друзів, коли біологічні мати й батько за 16 років жодного разу не поцікавились, якою виросла їхня дитина.

Світлана живе новою надією. Нещодавно дізналась, що у Франції з’явився медичний центр, де вміють лікувати дистрофію м’язів. Тепер шукає можливість відправити сина на лікування. Наступні ж її слова дивують і викликають величезну повагу. “Я б ще з дитячого притулку удочерила двох дівчаток шкільного віку. І Олексію будуть сестрички, і мені радість. Погоджуюсь, складно. Тільки справді сильні люди можуть усиновлювати дітей”.

Світлана згадала, що колись давно її бабуся, маючи двох власних дітей, забрала з інтернату ще п’ятьох. Можливо, материнська любов передається жінкам на генетичному рівні? Тож поки хтось думає, всиновлювти дитину чи ні, Світлана вже збирає документи на отримання статусу усиновителя.