СЕРЦЕ НЕ ОБДУРИШ

Чому саме таке запитання виникло сьогодні? І чи, справді, воно варте нашої уваги та розгляду? Але у житті таке зустрілося і, що дивно, захопило нас зненацька, без відповіді.

Щось змінилося у самій сутності сімейного життя, міць і встановлені здавна норми, порядок якого сьогодні руйнує “якась” невидима сила. Хто? А чи ж не ми самі?

Наша історія - це ще одне запитання без відповіді. А можливо, ви, шановні читачі, долучитесь, допоможете розсудити, бо учасникові цих подій уже несила нести спокуту наодинці із собою.

Дві дружини

Літо об’єднувало теплим подихом природу й людей. Потягнулися всі до парку, саду, водоймищ, узлісся… У місті це зробити важче та все ж і я подалася до нашого гідропарку. Хотілося побути з природою наодинці, а вийшло якраз навпаки - стала слухачем дивної історії чоловічої долі.

Задивившись на водне плесо, не одразу помітила, що на лавочці вже не сама. Сорокарічного віку, так здалося, присів поряд чоловік. Якось невпевнено йому сиділося, мабуть, розумів, що я прагну самотності. Я, а не він. Бо ж за кілька хвилин обізвався, сповідуючи свою долю.

- Ось щойно попрощався з дітьми, та чомусь це робити все стає важче і важче, - до мене чи сам до себе промовив. Таки до мене, бо у словах відчувалося, що до себе так він уже не раз озивався. Тому я мовчки приготувалася слухати.

- Я вчитель, працюю і живу недалеко в містечку, - продовжував розповідати, зрозумівши, що є слухач. - Але щонеділі приїжджаю сюди до дітей, поки вони навчаються у школі, а на літо забираю всіх на природу. Хочете спитати: чому не разом? Так, - сам для себе ствердив чоловік, - вийшло. Я там, а вони тут. Отак і живемо від зустрічі до зустрічі.

Хотілося дещо допитати, та стрималася, промовчала. Розуміла - це сповідь.

- Ми, молоді вчителі, одружившись, приїхали до села, а згодом до містечка. Життя помаленьку налагоджувалося. Цікава робота у дружини (вона біолог), перспектива у мене як фізика. Та й обійстя наше “ладніло”. Що ще потрібно для людини? Звичайно, чекали дітей. Це чекання ставало все довшим, і, здавалося, тепер стало сенсом нашого життя. Діти були поруч щоденно, на уроках, приходили на додаткові заняття додому, ставали майже рідні, але були все ж чиїмись. Вони поверталися до своїх батьків, а ми з дружиною знову залишалися самотні. Це ставало нестерпним. Успішна робота, матеріальний добробут… і величезне бажання мати своїх дітей. Бажання, яке поступово переходило в печаль, а потім стало нашим пекучим болем.

Настя, так звуть мою дружину, здалася першою. Якось, присівши до столу, промовила:

- Андрію, я тебе відпускаю. Бачу, ти без дітей не зможеш. Будуй поки ще молодший нову сім’ю.

- Не хочеться повторювати нашу розмову, вона була не з легких. Та і я, напевно, лицемірив, коли втішав дружину, обіцяючи бути завжди поруч, хай як там буде. Бо, через кілька тижнів таки поїхав у місто шукати роботу й притулок. Що мене вело, не знаю, та опиратися вже не міг. Просто пішов працювати ремонтником на завод, став жити в гуртожитку. Видно, на той час, це великого значення не мало. Спитаєте, чи тішився я від такого життя? Ні! Щось зупинило мене, ніби вичікувало, чогось дожидалося, а я монотонно відбував дні за днями. Єдине, що турбувало мою душу, - це совість. Таки вона в людини є, бо ж пік вогнем мій вчинок, десь глибоко у мені, а вирвати це відчуття не вдавалося.

Такого розгубленого, невизначеного і підібрала мене молоденька диспетчер нашого заводу. Ніби чемоданчика, зібрала й понесла, ні, звичайно, повела. Притулився я до неї і якось полегшало мені на душі. Згадував все рідше Настю, вмовляючи себе, що за її ж волею пішов.

Та хвилина рішуча все ж настала. Варя, так звуть мою нову дружину, мала народжувати. Я поїхав до Насті, аби отримати розлучення для узаконення нового шлюбу. Чи підберу я слова, щоб передати ту величезну, вселенську печаль, яка лилася з очей моєї Насті. Вона любила мене такого підлого, і любов її просилася до мого серця. Хіба ж я міг сказати щось? Не зміг! Отак погостювавши трохи, приїхав назад у місто. Але з того часу я розділив себе надвоє. І одна часточка мене залишилася там, біля покинутої Насті. Зранена душа не змогла сховати мого болю. Кажуть, жінку не обдуриш. Так сказала і Варя. А ще додала:

- Повертайся. Ти не вибрав, котра з нас буде жити з тобою. Їдь до дружини, можливо, і я зумію якось влаштувати своє життя.

Суворо так сказала, як відрізала. І валізку з моїм невеликим вжитком виставила. Заперечити я не мав чим. Бачив себе йолопом, який і сам не знає, чого хоче. “Втікав” назад до хатнього Настусиного спокою чомусь, тоді не знав чому, із полегшенням. Тепер знаю. Можливі труднощі лякали, а там уже був спокій і постійність. Якби не мої жінки, так би і жив я “боягузом”.

Настя зустріла зі сльозами радості. Притулилася до плеча і сказала:

- Я тепер тебе нікому не віддам, бо, здається, вмирала щоденно без тебе. Розкажи, Андрійку, як ти жив у місті.

А я гладив дружину і, мабуть, чи не вперше дорослим, тихенько скімлив - плакав, боячись її налякати. Ніч довга, слово за словом і випитала Настя про мої “міські походеньки”. Не передати скільки сліз вилила жінка в подушку тієї ночі! Я ще тоді поклявся сам собі, що не покину її ніколи. Але на ранок і вона зібрала назад мою валізу.

- Їдь! Там буде твоя дитина, ти їм потрібний більше. Цього не зміг уже витримати і я.

Зірвався на себе, на всіх. Виніс валізу аж у льох і верескнув:

- Та я вам, що - чемодан!? Зібрали й виставили. Я теж жива людина. І люблю вас обох! Нікуди не поїду. Ні, поїду світ за очі, - галасував я. А от для кого. Думаю тепер, що для себе ж самого.

- Добре! Я готова любити. А ти зможеш жити, коли твоя дитина ростиме без батька?

Зможеш? Ото ж і думай!

Я промовчав. Думав. Повернувся у школу, вчителювати. Це знову була втеча. А душа моя так, як і колись вичікувала чогось. Усе ніби притихло, вгамувалося. Та через місяць приїхала сестра Варі, знайшла, де живемо, зайшла у хату і повідомила:

- У тебе донечка, як будеш жити? Варя потребує допомоги. Будеш допомагати?

- Будемо! - За двох відповіла Настя. - Можемо сюди забрати, або ж Андрій у місто поїде.

Моя рідненька дружинонька вирішила за мене, боячись, що я знову спасую. Того пам’ятного дня я став батьком і одночасно чоловіком для двох жінок. Настя збирала торбину “з сільською підмогою”, а я щосуботи віз її у місто до Варі і маленької Світланки. Варя визнала рішення Насті, приймала мене і подарунки. А в понеділок раненько я вибирався з теплої квартири і поспішав у дорогу, щоб не запізнитися на уроки. Так ми жили до тепла. А на літо забрали Варю з дитиною до себе. Жінки подружилися. І я, дивлячись на них, радів своєму щастю. Хата щебетала сміхом і дитячим лепетанням. Подвійна ноша ще не гнула мене донизу, я радів такому укладу у своєму житті і дякував своїм жінкам за мужність і мудрість.

Дочка росла. А жінки (у будні Настя, а у вихідні дні Варя) тулилися до мого плеча і я не зважувався когось із них відштовхнути та й не бажав. Я любив їх обох. Найважче було влітку, коли ми були всі поруч. Ділити почуття почергово в присутності жінок - це вже і мені було понад силу. І я знайшов вихід. Почав їздити на літні “заробітки”. І, до речі, саме так зміг купити для Варі і дитини квартиру й місті. Ось тут недалечко. Тим паче, що сім’я моя зросла, прибавився ще один маленький член сім’ї - син Олежка. Ото і приїжджаю до них тепер щовихідного. Діти підростають, проблем більшає, частіше доводиться затримуватися в місті. Але все ж повертаюся до Насті. І хоча вона, збираючи мене в наступну дорогу, вмовляє залишатися з дітьми назовсім, я бачу як непомітно змахує скупу жіночу сльозу, проводжає за ворота довгим, теплим, ніжним поглядом. Ні, покинути її не можу. Як без неї? Адже нам так добре сидіти удвох інколи в надвечір’ї, просто перебалакувати новини, а то й мовчати. Та чи зможу це пояснити дітям. А діти, проводжаючи в дорогу, завжди запитують: чи приїду на вихідні, зазираючи в очі, все допитуються: чи ж зможу. Я ж пригортаю їх до грудей і твердо обіцяю приїхати. Хіба ж може бути інакше? Усе хвилююся: чи потім зрозуміють діти і простять, адже їх я так і не узаконив на право батьківства. Хоч би опіку можна було якось оформити…

Він запитував себе чи мене, не знаю. Я відповіла, а чи запитала.

- Любов, турбота, співпереживання їм ваші потрібні. Ваша душа, серце. Це нічим не заміниш, не узакониш.

- Справді! Ви мене теж не засуджуєте?

- Я, ні. Судити вас можуть тільки вони: діти і дружини. Адже, це вони щоденно важать мірку вашої вини і несуть, як бачу, її гідно.

А що ви, шановні читачі, скажете? Що це?

Багатошлюбність витикає свої пагони і соромить себе людина, а чи..?