Щастя на двох

Яка зваблива буває мить… А за нею невиправна помилка. І забути про неї не дозволяє життя. А в його лабіринті все нові стежки, нові долі, вийти з яких, ох, як непросто! Герої нашої історії ще в пошуках, а життя іде не зупиняючись. І як буде далі? Ніхто не знає…

Олена тішилася своїми доньками. І справді, було чим. Дівчата виросли гарні, розумні і, сподівалася, що будуть щасливими. Виховувала їх сама, тому материнську ласку вділила всю сповна. Плекала маленьких, ні на мить не випускаючи їхні рученята зі своїх долонь. А вони, як дві ягідки однаковісінькі. Правда, Іринка, старшенька, чорнява, а Світланка, молодшенька, світленька, сонячна, вдалася у свого татуся, що завіявся десь, ще коли маленькими були, та так і не з’явився, мабуть, боячись сімейних труднощів. Чекала й надіялась Олена, що таки ж повернеться колись, зла не тримала. Що зробиш, коли не вмів тягнути чоловік клопотів. Та, видно, не доля більше побачитись. Не зустрілися вони і досі, не знає жінка його долі, так і зросли діти без батька. Тому і хотілося, аби в них була краща доля, без обмежень материнської ласки. Старалася Олена, доглядала дівчаток, радіє тепер своєму материнському щастю.

Ірина все до науки тягнулася, а Світлана виспівувала й верховодила гуртом дівчат та хлопців.

Підросли вже дівчата, пора і хлопців водити. Та Ірину вони мало цікавили, навчалася в університеті, багато працювала з книгами. А Світлана швидко все долала: закінчила медичне училище, повернулася додому й тут же в селищі стала помічницею в старенького фельдшера. Весела, добра, щира, таку її, молоденьку медсестричку, зразу ж полюбили односельці. Коли що - усе до Свєти медички біжать радитися. А вже хлопців не відігнати… І старші залицялися, і молоді хлопчаки у вікна медпункту зазирали не раз. Чому ж не гордитися такими дітьми Олені. Та доля ще не всі подарунки вділила жінці. І таки “підсунула” ще одне випробовування. І чи то ж останнє?

вітлана виходить заміж! Радість для матері. А хотілося б, щоб першою вийшла Ірина, старшенька ж на три роки. Та й пора б уже. “Не “задівувала” б за тими книгами, не пропустила б жениха, інколи колола думка жінку. - Все наука й наука, не засиділася б у дівках, - журилася не раз. - Ну, та нехай видам Світлану, коли вже пару знайшла, а тоді й за Ірину візьмуся, - утішала себе Олена”.

Готувалися до весілля, мабуть, всім селом, бо ж порадниця Світлана майже в кожного у хаті була за три роки роботи в медпункті. Вдячні односельчани радо вітали дівчину, зичили щастя, а вона у відповідь щиро запрошувала до весільної гостини. І мало зібратися на весілля таки велика купа гостей. Чи не все село. А от хлопця Світлана вибрала чужого. Тобто не зі своїх давніх залицяльників. І вибрала сама. Не чекала поки її виберуть. Втім, не була б вона Світланою. Нового інженера прислали на місце колишнього. Це був молодий, розумний і видний юнак, який навіть у селищі вбачав перспективу технічного прогресу. Кинувся до роботи рвучко, і вже через короткий термін був признаний людьми. Признала його і Світлана, вибрала й заворожила.

От і весілля - славно пройшло. Молоді залишилися жити з Оленою. Хата простора, Ірина приїжджає рідко, закінчує аспірантуру. Якось і завела розмову Олена зі старшою дочкою про заміжжя, а та, посміхнувшись, притулилася до плеча матері і зронила:

- Матусю, я з книгами одружилася. Без них уже не можу. Вони скрізь зі мною, і я щаслива.

- Ох, доню, доню. Не знаєш ти жіночого щастя, материнського.

Куди там книгам братися, - промовила, обіймаючи ніжно дочку. І подумала, що вона не вільна правити дитиною. “Хай думає сама, який шлях у її долі”, - прошепотіла тихенько сама до себе, заспокоюючи схвильоване розмовою серце.

Тихо, потихеньку… А в Оленине обійстя після свят таки входила журба. Усе, здається, було добре. Та не було в Андрія зі Світланою дітей. Уже і на чужих стали задивлятися. І в очах не раз “никав” смуток. Печалилась й Олена. Сумно вечеряли, розходилися спати, але чи ж засинали, втомлені запитаннями: чому немає дітей? Яка причина чи недоля забирає надію?

Якось завітала Ірина в домівку. Принесла радість зустрічі та успішного закінчення навчання. Роздуми про нову майбутню роботу веселили вечірні посиденьки, відволікали від неприємних думок. Знову вечорами щебетали сестрички, а біля них тепліла душа і в Олени. І думка визріла, заспокоюючи жінку. “Наладиться якось, життя ж попереду”.

Так і літували всі, радіючи сімейному спілкуванню. Та, видно, долі таке не сподобалося. Втрутилася, викинувши ще один життєвий віраж…

дного сонячного ранку заметушилася Ірина. Та так поспішно почала збиратися до від’їзду, що захвилювалася й Олена.

- Ти ж куди, доню?

На здивоване запитання матері якось стривожено й стримано дочка відповіла:

- Згадала, мамо, що маю ще одну невідкладну справу, курсову пообіцяла зробити для знайомого і геть чисто про це забула. Мушу швиденько їхати. Влаштуюся на роботу, обов’язково дам знати. Не хвилюйся. Почали збирати дочку в дорогу, а вона рвалася, неначе пташка з клітки. Це і тривожило матір, яка добре знала поважну й стриману дочку. Із сестрою попрощалася якось поспіхом. Зазирнувши в ледь відчинені двері, кинула; “Пока, Світик”. І помчала, не дозволивши навіть провести, відбиваючись: “Влаштуюся, напишу чи зателефоную, обіцяю, а зараз поспішаю”.

Незрозуміло так від’їхала дочка, а Олена все перебирала думки.

“Може, й так. Подзвонив якийсь, от і треба поїхати. Але чому ж не сказала. Чи б мати не зрозуміла”, - тривожилася жінка.

Та життєва хатня суєта продовжувалася й Олена знову пройнялася домашніми клопотами. Ірина передзвонила, розповідаючи про нову роботу і, якось відлягло від серця те хвилювання, затерлося в буденщині днів. Не відчуло тоді материнське серце доччиної тривоги, ой не відчуло…

У домі знову всі засумували і Олена знала чому. “Не вистачає для щастя в домі дитини, таки пора її мати”, - тихенько горювала ночами Олена.

ак і жили в чеканні…

І дочекалися. І саме дитинки: сина й внука. От тільки не Світланиного, а Ірининого. Якби, жінці про це сказав хтось раніше не повірила, побилася б, мабуть, за наклеп. Але цей грім із ясного неба прозвучав із вуст самої Ірини. Гримнув у хаті телефонним дзвінком незвично голосно.

- Ірина? - Тільки й вимовила, бо від звістки про дитину заціпило жінку. Дочка просила приїхати.

- Мамо, в мене є син, я дуже тебе прошу, допоможи мені трішки. Якщо не відрікатимешся від нас, забери додому. Приїдь, рідна. Поясню все при зустрічі.

На ранок заспішила жінка в дорогу. А думки аж носилися в голові, так нічого й не знаходячи для пояснення. “Чому не сказала, що виходить заміж, як нерідна, чесне слово”, - губилася жінка в думках.

- Матусю, нічого не розпитуй,- зустріла такими словами матір Ірина, - не змогли разом, не вийшло, а от син, дивись, який. Допоможи трішечки, і я обов’язково піднімуся, виховаю сина так, як ти нас виховувала, всю любов йому віддам.

- Ти що, донечко, хіба ж у тебе немає мене, сестри, щоб ти сама тужила. Звичайно, допоможемо. Лиш, жаль, що таке недовге вийшло у тебе подружнє життя, - втішала Олена дочку.

- Мамо, подружнього і не було. Я не виходила заміж, прости, що сорому тобі завдаю. Так вийшло, додала ще раз фразу, якою прикривалася весь цей час. “Так вийшло…”

І хто може за це її судити?

- Як? - Тільки й промовила Олена. Хотіла ще щось додати, але не змогла. Ірина так сумно глянула матері у вічі, що слова так і не злетіли, залишившись у думках німим запитанням.

- Приймеш нас з Аликом до господи рідної? - Тихо й уже спокійніше перепитала донька. Олена обняла дочку, бачила, як важко дається їй спокій.

- Приймемо, приймемо, якщо наше, то й нам, - посміхнулася у відповідь. І відчула якесь полегшення. Олена прийняла новий удар долі.

Так у домівці з’явилася маленька істота. А з нею величезна радість для всіх. Крім бабусі в Алика було дві матусі й татусь. Дитину полюбили, плекали, пестили. Мабуть, вся очікувана любов вилилась на дитинча, стримувати яку не було сили. Гіркота безбатьківства помаленьку розсіювалася, відходила, віддаляючись прожитими днями. Правда, за спиною Олени таки захихотіла Зося, сусідка, мабуть, засуджуючи такий прихід дитини. Та Олена не дозволила собі зупинятися, щось пояснювати, виправдовуватися. І цим поклала край пересудам. Хлопчик зростав хорошим, ніжним, ласкавим, тішачи своїм щебетанням сім’ю. Ірина не повернулася на роботу, влаштувалася вчителювати тут у селищі і раділа можливості бути із сином. Життя налагоджувалося. Здавалося віражів більше не буде. Досить вже гіркоти в Олениному житті.

Та, видно, ще не все відбулося. Останні події, здавалось, доб’ють жінку.

лакала Світлана. І, чомусь, майже щоранку. Олена не хотіла втручатися в молоде життя. “Помиряться, може, щось переживають, чи Андрій ненавмисне образив, але ж жили діти дружно, мирно, гарно”, - втішала себе. Але цього ранку таки не стрималася, зазирнула в кімнату молодшої доньки.

- Мамо, - кинулася до матері молодшенька, Андрій не хоче всиновлювати дитину, все бавить Алика і каже, цього досить. А я ж хочу бути матір’ю, мати донечку. Син у нас уже є на всіх один.

- Ти пережди, доню, час, награється Андрій дитиною, підросте хлопчик і йому захочеться свого. Отоді й поговориш, як бути вам далі. А зараз нехай тішиться, дивись, як лагідно ставиться він до Алика, справжній батько, не шкодує любові, тепла чоловічого. Це ж так треба дитині, - як могла втішала дочку Олена. А сама тихенько підхоплювала скупі жіночі сльози. Давно приховувала, щоб їх не бачили її дівчатка.

- Та малий уже і називає його татком, а що ж далі, як подорослішає? - Чи-то роздумувала, чи запитувала Світлана. І кого? Себе чи матір. Мовчали обидві.

Ще в той же день хотіла поговорити з Іриною, але так і не наважилася. “Що ж їй сказати? У чому її вина? Що люблять її хлопчика батьківською любов’ю? Люблять, бо він один на всіх. Чия ж тут вина?”

ввечері гримнув новий грім. Ірина знову поспішно збиралася в дорогу. І не сама, а з дитиною.

- Поїду, - каже, - влаштуюся на колишнє місце, якщо приймуть.

Запрошували ж, коли недавно передзвонювала, втішала матір. - Немає перспективи в селищі, знання набуті губляться, син підріс, пора нам підніматися самостійно.

- Чого ж так відразу, ще й серед осені, зима ж попереду, а ти з дитиною? - Перепитувала й вмовляла мати. - Їдь, влаштуйся, якщо задумала. А тоді й Алика забереш. Ми його доглянемо.

- Доглянемо, - і собі підтвердила сестра, благаючи поглядом залишити дитину. “Як же вони без хлопчика?” - Пульсувала нав’язливо думка.

- Ні, матусю, сестричко. Ви мені допомогли, коли було найважче. Тепер я сильна, впораюся. Треба їхати, - твердо вимовила Ірина. І це рішення було вже дорослої жінки. Це відчула і мати.

- Треба їхати, - повторила сама собі. Що могла Ірина сказати матері? Що вона теж бачить, як плаче Світлана, як журиться серце її маленької сестрички, як крається, коли дивиться на віддану любов Андрія до дитини? А коли називає малий його татком, заціловує дитину? Катастрофа неминуча. Вчора, дивлячись, як марширує Алик двором, Андрій, сміючись, додав: “Як я в дитинстві, недаремно мене так і називали “генералом”. Наступної хвилини, задумуючись, перепитав: хто його батько? Хіба ж вона могла сказати матері, сестрі, Андрію, що дитина саме його. Бо була ж ніч, коли пекельна самотність зрілої жінки дала слабину, дозволила зробити фатальну помилку. Сльози не допомагали їй перемогти жіноче страждання, і притулилася молода жінка до підставленого плеча Андрія, який зазираючи у вічі, перепитував: чому ж плаче, чим допомогти? Світлана була в місті, мати, як на гріх, затрималась в сусідньому селі, прихворів хтось із рідні, провідувала. Ще ближче пригорнулася до грудей чоловіка, забуваючи про все, відчувала - не відштовхне, несила. Обоє злилися воєдино. Ніч була святом. От ранок сполохав обох. Ховали очі, між ними було так багато святого, про яке вчора не згадали. Накоїли лиха, це знали обоє. Рішення прийняла Ірина. Тому так і зірвалася тоді від’їжджати, помилку потрібно було виправляти негайно. А коли з часом зрозуміла, що вагітна, радо дозволила зростати дитині. Кращого біологічного батька і не уявляла, а казку про батька дитини придумати неважко. Правда, побачивши очі мами, розповісти їй так і не змогла. От тільки не врахувала, що потягнеться дитина до батька, а батько до дитини з такою силою любові. Тому треба знову втікати. Втікати від найрідніших, щоб не спотворити їхнє життя. На це вже права вона не мала. “Більше не завдати сестрі болю. Нізащо не залишиться!” - вмовляла себе, поспішно збираючись Ірина. Не відпускала сестру й Світлана.

- Іринко, ми ж йому, як батько і мати, нехай ще підросте з нами, а ти влаштуйся, попрацюй, куди ж ти без квартири його забереш, - вмовляла. Ірина не здавалася.

- Ні, він і так звик до вас, потім буде важче розлучатися. Мої рідненькі, ви були найближчі в труднощах. Я набралася сил, завдячуючи вам. Відпустіть нас. Пора починати своє життя, - уже просилася Ірина. Стало зрозуміло, що рішення Ірина не змінить. Сумно збирали в дорогу.

- Ірино, підібравши слушну хвилинку, Андрій запитав, - Ти втікаєш і від мене, щоб я не впізнав свого сина? Жінка ледве не впустила з рук тарілки, що мила. Такого запитання вона не чекала., не готувалася до відповіді.

- Ні, це мій, тільки мій син, Андрію.

- Ось цією відповіддю ти й підтвердила мої сумніви. Як же ж ти вирішуєш за всіх. І хочеш, щоб син був без батька, коли я ось поруч? Чому?

- Я ніколи не стану причиною вашої розлуки із сестрою. Вибач, але цю спокуту буду нести я сама.

- Але ж усе одно нещасних стане більше, якби ти не каралася. Ще можна все змінити, Світлана зрозуміє. Давай спитаємо її…

- Ні, ні, ти що! Тільки не це. Мить шаленства не порушить вічної сестринської дружби. Ніколи не повертайся до цієї розмови. Ти названий хрещений батько, і цього досить, - перебила його Ірина, вилітаючи з кухні на ходу, додаючи, - заради сина мовчи й бережи, люби Світлану, вона чесніша за нас і заслуговує щастя. Пам’ятай це, Андрію!

А під вікном, збираючи груші в дорогу для Алика, стояла отетеріла Олена.

Від’їхала Ірина, неначе й уві сні. Нічого не сказала їй Олена. Не знала, що сказати. Не знала. Лише в серці відчула ще одну рану, пекучу, болючу, а чим лікувати - невідомо. Знову завіяло в будинку сумовитою порожнечею. Короткі листівки, телефонні дзвінки не розказували про життя старшої дочки. Не складалося життя і у Світлани з Андрієм. Ніби все, як і колись: рівна, поважаюча розмова, а невидима якась сила печалила їх обох. Що думали, не казали. А Олена все журилася й журилася. “Що буде далі? Як?..”