СЕРЦЮ НЕ НАКАЖЕШ

З’явилися й залицяльники. Проте, й тут дівчина не втрачала пильності. У женихи намітила собі не просто красивого та розумного, а й багатого і обов’язково міського - не повертатися ж їй у село після закінчення університету. Тож вибір Руслани впав на вродливого і перспективного третьокурсника біофаку. Намітила конкретний план дій. Знаходила будь-який привід, щоб потрапити йому на очі, причому робила це делікатно і ненав’язливо. А коли відчула, що “рибка клюнула”, відразу одягла маску байдужості і неприступності. Така тактика поведінки виявилася доволі ефективною. Андрій, схоже, всерйоз зацікавився дівчиною і докладав усіх зусиль, аби завоювати її серце.

Через рік вони побралися. Пророцтва Русланиних подруг щодо недовготривалості цього шлюбу не збулися. Попри всі труднощі, молода сім’я виявилася на диво міцною і витривалою. Три роки довелося їм жити від зустрічі до розлуки, поки Андрій працював за направленням. Руслана домоглася розподілу в обласний центр - рідне місто чоловіка. А невдовзі він і сам повернувся на свою малу батьківщину. Якийсь час жили з батьками Андрія, а коли народився син, родичі допомогли придбати невеличку однокімнатну квартиру. Руслана почувалася безмежно щасливою. Їй подобалося все: і робота в школі, де працювала вчителем англійської, і ставлення до неї чоловіка, і успіхи малого Назарчика, який вже з першого класу дивував своїми знаннями з математики та іноземних мов.

годом Андрію довелося змінити фах. Він залишив роботу в державній установі і відкрив власну справу. Попервах було трохи сутужно фінансово, та невдовзі все налагодилося, у чоловіка пішли заробітки, і молоде подружжя вже без допомоги родичів давало собі раду. Придбали гарне житло, почали їздити на відпочинок за кордон. Після народження донечки Руслана вже не поспішала на роботу. Їй більше припала до душі роль домогосподарки. Та, власне, самим господарством вона не займалася - для цього були покоївка та гувернантка, які опікувалися дітьми. Про те, що якась дріб’язкова подія, чи пак, вибрик долі може зашкодити сімейному щастю - і уві сні не ввижалося.

Першим сигналом тривоги послужила приголомшуюча заява Андрія, що на відпочинок з родиною він поїхати не зможе. Мовляв, роботи по вуха. Нехай вона їде з дітьми, а він потурбується про хороші путівки. На такий поворот подій Руслана не сподівалася. Всіляко намагалася вмовити чоловіка відірватися хоча б на днів десять від бізнесових справ - де там. Був невмолимим, навіть розсердився на неї, що робить з мухи слона.

Поїздка в Анталію не розчарувала жінку. Комфортабельні умови проживання, насичена екскурсійна програма, море нових друзів. Мабуть, вона ще не втратила привабливості та чарівності, якщо чоловіки щораз проводжають її захопленими поглядами, прагнуть познайомитися, незважаючи на те, що поруч двоє майже дорослих дітей. Однак, Руслана не піддавалася спокусі. “Навіщо шукати пригод на свою голову, коли я й так щаслива?” - Думала і водночас відчувала, як усе-таки приємно перебувати в центрі уваги.

Андрій щодня телефонував на мобільний, турбувався, чи задоволені вони відпочинком, розпитував про дітей. Руслана шкодувала, що його немає поруч, але навкруги було стільки цікавого й захоплюючого, що нудьгувати не доводилося. Якось вона вирішила сама зателефонувати Андрієві. Мобільний не відповідав. Недовго думаючи, набрала номер його офісу.

- Андрій Олександрович у відпустці. Відпочиває з родиною в Іспанії. Повернеться через тиждень, - відрапортувала секретарка.

До неї ніяк не доходив зміст почутого. “Яка Іспанія? І з якою родиною може там відпочивати її чоловік, коли вона з дітьми тут, на узбережжі Туреччини?” Безліч запитань залишалося без відповіді. Думати про те, що її коханий Андрій здатен на обман - не хотілося, але настрій було зіпсовано остаточно. Коли задзвонив телефон і почула звичне “Привіт”, відразу запитала: “Де ти зараз?”. Схоже, він не готовий був до миттєвої відповіді. Коротка пауза і збентежений голос коханого: “А де, по-твоєму, я можу бути? Звісно, що на роботі”.

- Зрозуміло, - ледь видавила із себе і натиснула кнопку, перериваючи розмову. Інформація секретарки була достовірною - в цьому Руслана вже не сумнівалася...

ерез три дні вона повернулася додому. Відчинила власним ключем двері. У квартирі було чисто, прибрано. Всі речі на місцях. Зайшовши у спальню, помітила на ліжку невеликий аркуш паперу. Жінка вже здогадувалася про зміст цієї записки, однак сподівалася, що все ще не так безнадійно, як здається.

“Руслано, - прочитала вона. - Ти завжди була для мене прекрасною дружиною і чудовим другом. Знаю, мій вчинок заслуговує на осуд, проте обманювати тебе більше не можу. Я покохав іншу жінку. І серцю не накажеш. Допомагатиму вам з дітьми й надалі, але ми повинні розлучитися. Так буде ліпше. Пробач”.

Ось і все. Руслана мовчки опустилася на підлогу. Не хотілося вірити у жорстоку реальності. Було боляче й паскудно на душі.

ндрій повернувся через тиждень. Вона мужньо перенесла його перехід в іншу новостворену сім’ю. Розлучалися, як мовиться, цивілізовано - без сліз, умовлянь, скандалів. Не перечила його зустрічам з дітьми. Назару вже шістнадцять - розуміє все без пояснень. Та й десятирічна Оля ні про що не запитує - здогадується, як нелегко мамі в такій ситуації. Місяць Руслана ходила, як запаморочена. Все не вірила, що з нею таке трапилося, адже вона ще й досі кохала Андрія. Бувало, поривалася навіть поговорити зі своєю розлучницею, врозумити її не забирати у дітей батька, проте не наважувалася. Природжена гордість не дозволяла принижуватися, бо що вже подієш - силою милою не станеш. Він сам зробив свій вибір, перекреслив майже двадцять років щасливого подружнього життя.

От тільки одного боялася: чи надовго вистачить залишених чоловіком грошей. Кинулася шукати роботу - де там. Навіть її непогані знання англійської не допомагали. Андрієві обіцянки підтримувати сім’ю виявилися марними. З дітьми зустрічався рідко, відбувався невеличкими гостинцями і нечастими телефонними дзвінками. А через рік заявив, що купить їм двокімнатну квартиру у віддаленому від центру мікрорайоні, а їхню п’ятикімнатну продасть, оскільки “виникли непередбачені фінансові труднощі”.

Руслана навіть не заперечувала, бо відчувала, що нічого не вдіє. Насправді їй самій було важко сплачувати комунальні послуги за таку велику житлову площу. Врешті-решт, знайшла роботу статиста з доволі мізерною зарплатою. Трохи допомагали батьки. Жили тепер досить скромно. На щастя, Назар вступив на безкоштовну форму навчання до місцевого вузу, але далеко не за спеціальністю, про яку мріяв з дитинства. Колишній чоловік майже забув про їхнє існування. Хіба що про день народження дітей згадував - і на тім спасибі. Якось Руслана вперше за два роки їхньої розлуки зважилася сама зателефонувати Андрієві. З коштами зовсім сутужно, а сину так потрібен новий зимовий одяг. Все ж таки батько, невже відмовить. Слухавку взяла молода дружина:

- Андрій на роботі, і тобі нічого турбувати його своїми проблемами, - грубо відрізала благовірна. - І взагалі, мені вже набридло, що половину грошей він тратить на дітей. Тепер він не твій чоловік, тож залиш його у спокої.

- А ти хіба не знала, що в нього діти, коли крала його від сім’ї? - Відпарирувала Руслана, не стримавшись.

- Це вже не твого ума діло, що я тоді думала. Він кинув тебе заради мене, і навіть діти тобі не допомогли...

Що могла сказати цій нахабній, зухвалій жінці? Можливо, вона і права: ніхто ж не змушував Андрія силоміць одружуватися. “Серцю не накажеш”, - пригадала Руслана слова із його записки. А чи може вона наказати своєму серцю забути все, що було між ними?

А скільки ж було поміж

нас хорошого?

А скільки було дорогого

в душі...

І ось ми зустрілися,

мов перехожі,

І мовчки проходимо,

мов чужі...

Вона навіть не пригадує, чиї це слова, хто їх автор, звідки сплили у пам’яті... “Дивися, з горя ще й поетом станеш”, - сумно усміхнулася. Потім підвелася й мовчки підійшла до шафи. Погляд упав на норкову шубу. Якщо вдасться її продати - зуміє одягти і сина, й доньку. Сама ж переходить і в пальті, скільки тієї зими. Головне, не проситиме милостині в колишнього чоловіка. А там, якось викрутиться, бо, як кажуть, дасть Бог день...

У двері подзвонили. Відчинила - і закам’яніла: на порозі стояв Андрій із величезною валізою.

- Руслано, я знаю, що мені немає прощення. Я повівся з тобою, як останній негідник. Наче мара якась тоді найшла. Каявся, та було пізно. Хотів забути тебе, але зрозумів, що не зможу. Я й досі кохаю тебе. Дай мені останній шанс, благаю...

Вона відступила вбік, пропускаючи його до вітальні. Розум протестував проти такого вчинку, а серце... Та хіба йому накажеш?..

Ніна МІНІЧ