Надумана любов

- Що ж, таку подію і не гріх відсвяткувати,- промовив хлопець,- тому я замовив столик у нашому кафе, ти, сподіваюся, не проти?

- Звісно, ні,- міцніше пригорнулася до коханого. - Ходімо!

А ще за хвилину Ігор повідомив, що запросив на вечерю свого найкращого друга, а за сумісництвом дружбу на їхньому весіллі, Віктора. Насправді, такий сюрприз прийшовся не до душі Тетяні, адже вона мріяла сьогодні про романтичну вечерю вдвох, проте не стала заперечувати.

Коли ввійшли до зали, Віктор вже був там. Підвівшись, галантно вклонився і поцілував дівчині руку. На мить їхні очі зустрілися і Таня відчула, як щось защеміло під серцем. Час збігав непомітно. Віктор виявився цікавим співрозмовником. Весь час жартував, розповідав дотепні історії. Вона від душі сміялася над його кумедними витівками і вже анітрохи не шкодувала, що Ігор запросив його.

- Спасибі за знайомство і гарний вечір, Тетянко, - промовив на прощання і по-дружньому поцілував її у щоку, а дівчина знову зніяковіла від такої уваги.

Дорогою додому мовчали. Ігор не зрозумів разючих змін її настрою. Ще недавно вона була веселою і раптом стала мовчазною та задумливою. Тому на його запитання: що трапилося? Відповіла, що, мовляв, втомилася, надто багато в один день емоційних подій...

Через тиждень вони знову зустрілися з Віктором на дні народженні Ігоревого приятеля. Тетяна намагалася триматися невимушено, та варто було Вікторові заговорити з нею, як відчувала незвичну їй скутість. Картала сама себе за таку слабкість, проте нічого не могла вдіяти. Гра у фанти стала для неї кульмінаційною, коли “суддя” виніс “винуватцю” вирок - поцілувати сусіда зліва. Зрозуміло, що таким сусідом виявилися вона. На мить запанувала мовчанка. Цілувати чужу наречену без дозволу її обранця Віктор не зважувався. І коли той дав згоду, підвівся, аби виконати вердикт судді, і в цю ж мить погасло світло. Дівчина не встигла нічого зрозуміти, як його гарячі губи обпекли її вуста. Яскраве світло знову осяяло кімнату, а вона ніяк не могла оговтатися від того, що трапилося. “А власне, хіба щось трапилося?”- Запитувала себе, та однозначної відповіді не було.

Наближався довгоочікуваний день весілля. От тільки наречена все частіше ловила себе на думці, що боїться події, про яку так мріяла. І найбільше бентежила присутність у той день Віктора. “Що за мара, - розмірковувала, - я ж кохаю лише Ігоря”. Проте, чим більше повторювала цю догму, тим жаданішим здавався випадковий поцілунок Віктора на вечірці.

Напередодні реєстрації шлюбу Віктор повідомив, що не зможе бути присутнім на церемонії - непередбачені обставини змушують виїхати з міста. Що це за обставини не уточнював, натомість запевняв, що причина доволі серйозна. Ігор нервував, а вона, навпаки, полегшено зітхнула. І все ж час від часу сполохано блукала очима по гостях, боячись побачити знайоме обличчя. Він з’явився на порозі їхньої квартири через тиждень після весілля - з букетом білих троянд. Стримано привітав з одруженням, попросив вибачення, що не зміг бути на урочистостях. Вони знову випадково зустрілися очима і Тетяна без пояснень зрозуміла істинну причину його відсутності. А невдовзі Ігор сказав, що Віктор розрахувався з роботи і несподівано виїхав з міста. І вона вже не сумнівалася, що також небайдужа до нього. Тільки що ж тепер робити? Заміжня жінка до нестями закохалася у найближчого друга свого чоловіка. На жаль, а може й на щастя, не знала, де він, з ким і чому вирішив так раптово зникнути з її життя? Залишилося одне: змиритися зі своєю долею і жити, як і раніше, адже донедавна молода жінка не уявляла свого життя без Ігоря. Тоді, можливо, те, що відчуває до Віктора, ніяка не любов, а всього лиш скороминуче захоплення, пристрасть чи просто затьмарення розуму?...

Стерпілося, та чи злюбилося?

Швидко збігав час. Вона народила Ігорю двох синів, мала гарну роботу, жили в злагоді і достатку. Чоловік, здавалося, кохав її до нестями, а вона... Дозволяла себе кохати і була вдячна йому за цю любов. Спогад про Віктора всі ці роки скалкою сидів у серці. Таємницю свого нереалізованого почуття не довіряла нікому. Та, бувало, ночами не спала, а все думала і мріяла про їхню зустріч. Хотіла цього і водночас боялася.

Коли в життя активно почав входити Інтернет, вона відразу зареєструвалася в мережах спілкування: Контакті та Однокласниках. Щораз набирала у пошуку його ім’я і щораз отримувала однакову відповідь: “На ваш запит нікого не знайдено.”

- Люба, тобі не здається, що ти вже потрапила у комп’ютерну залежність? - Закинув якось докір чоловік. - Живеш у віртуальному світі, коли за вікном бурлить реальне життя. Коли ти востаннє була у кіно, театрі, фітнес-залі, пам’ятаєш?

- А, певно, таки забула, - мовчки констатувала і наступного дня записалася у фітнес-центр. Порив займатися спортом не мав під собою вагомих підстав. Худнути не збиралася - і так мала бездоганну фігуру. Однак за заняттями фітнесом могла протягом півтори години відволіктися від невеселих думок, які останнім часом набігали, мов хмари у негоду. Та й чоловік почав дратувати надокучливим запитаннями на кшталт: як можна дивитися такий нудний фільм, сидіти годинами в Інтернеті, а чи теревенити з подругами по телефону? Коли виросли діти, він ніяк не міг змиритися, що вона багато часу приділяє собі. Тому, вважала, забагато вимагав від неї. Хотів мати поруч себе жінку, яка б повністю жила його інтересами, окрім того, була чудовою господинею, люблячою дружиною і мамою, стежила за собою. Зазвичай вона відповідала його вимогам, та варто було зробити щось не так, як відразу її наздоганяла іронічна репліка з боку коханого. Почала втомлюватися від постійного перебування у визначених їй межах. Часом хотілося бути слабкою, можливо, навіть трохи примхливою, але розуміла, чоловіку потрібна лише сильна і впевнена в собі жінка…

Тебе шукаю в долі на краю...

Забігши якось на сайт Однокласників, очам своїм не повірила. Її гостем став Віктор Н., країна проживання - Німеччина. На фотографії вже не юнак, а симпатичний солідний чоловік із посрібленими скронями і пронизливими чорними очима... Ох ці очі... Вона б впізнала серед тисячі інших очей через роки і століття. Повідомлення не було. Все доволі просто: зайшов, подивився, пішов... Перше бажання було написати йому, поцікавитися, чому так довго мовчав... Але миттєвий порив серця пригальмував здоровий глузд. Він же сам не написав жодного слова. Отже, не хоче спілкування. А на сторінку міг завітати просто випадково чи через цікавість. А вона шукала його: в чужих містах і країнах, у натовпі людському на вулицях, у метро, сподіваючись побачити знайоме обличчя. І ось знайшла. А що далі??? Він не бажає йти на контакт, а вона не має морального права втручатися у його особисте життя...

Однак трапилася подія, яка підштовхнула її до рішучого кроку. Якось у ресторані на святкуванні ювілею подруги, їхня спільна знайома, хильнувши зайвого, почала відверто загравати до присутніх на святі чоловіків. Звісно, не обійшла увагою й Ігоря. І хоча гості сміялися із витівок п’яної дами, багатьом було неприємно спостерігати це дійство. Тетяна не витримала і сказала чоловікові, що її обурює не так поведінка цієї жінки, як його мовчазне потурання їй. У відповідь він звинуватив дружину у відсутності почуття гумору і кинув фразу, яка у той вечір стала для неї вирішальною: “Нічого з тобою не трапиться, переживеш”. Тетяна мовчки проковтнула образу, викликала таксі і повернулася з гостин. Вдома відразу сіла з комп’ютер і відправила Віктору повідомлення: “Як же мені тебе не вистачає.” І залишила номер свого мобільного”. Він зателефонував через півгодини. Від хвилювання Тетяна втратила дар мови, коли почула довгождане “здрастуй”. Відтоді спілкувалися майже щодня, незважаючи на відстані, тарифи. Ігор після неприємного для неї випадку в ресторані став лагідним і надзвичайно уважним, а їй було уже байдуже. Тепер у неї було своє життя на сайті “Однокласників” і в телефонних розмовах.

- І з ким же ти так щебечеш щовечора?- Запитав якось чоловік, коли вона в черговий раз зачинилася у кімнаті для переговорів з Віктором.

- Давню подругу знайшла в “Однокласниках”, ось і спілкуємося, - сказала неправду і зовсім не відчула за собою вини.

Невдовзі Віктор повідомив, що приїжджає на декілька днів в Україну. Отже, у них буде можливість зустрітися. Від радості у Тетяни серце мало що не вискочило з грудей. Тепер не дні, а години і хвилини рахувала до його приїзду. Зателефонував її з аеропорту, призначив зустріч у кафе, де колись познайомилися вперше. Хвилювалася, а коли побачила знайому постать, думала зомліє від щастя.

- Тетянко, кохана моя, як же я чекав цієї миті, - промовив, цілуючи її.

Вони пили каву, розмовляли, і вона не могла повірити, що той, якого кохала впродовж двадцяти років, тепер сидить поруч, і вона не криючись може говорити про свої почуття. Вікторе, - прошепотіла, - як же я могла жити без тебе...

- Нічого не вдієш, Тетянко, - промовив задумливо. - Таке життя. Не знаєш, де знайдеш, а де втратиш. Я також думав, що не переживу тоді твого заміжжя. Тому і втік від тебе, і від себе також. Та час - найкращий лікар, як би це банально не звучало. Нова робота, сім’я... І вже минуле кохання здавалося не таким болісним і трагічним, а радше... надуманим, примарним. От тільки, коли знову побачив тебе, мов ножем по живому. Серце рветься, а розум... Знаєш, Тетянко, - він бережно взяв її руку у свою, - ми не зможемо бути щасливими, якщо зробимо нещасними своїх близьких - твоїх дітей, Ігоря, моїх дружину, доньку, хоча... Все розумію, а насправді, як в тій пісні “...така, як ти, буває раз на все життя”.

- Мені також подобаються пісні “Океану Ельзи”, - сумно усміхнулася, та, мабуть, у нашому випадку доречнішими будуть слова з іншої пісні: “Придуманная любов, никто за нее не в ответе”. Пам’ятаєш?

- Навіщо ти так? - Він знову взяв її за руку. - Якщо ми не зможемо кардинально змінити обставини, значить, повинні пристосуватися до них. Нам же нічого не заважає зустрічатися, спілкуватися, та й зрештою... любити, не руйнуючи того, що маємо наразі.

- Ні! - Різко обірвала його . - На роль коханки пошукай собі іншу. А мене забудь і, як оту надуману любов.

Затим різко повернулася і пішла, не озираючись, у вечірню темряву...