Своїм життям бурштин зобов’язаний рівненській мисткині

Скажете , таких людей немає? Є, але так мало, що ми можемо сміливо називати їх самородками. Вони не шукають нашого з вами погодження, аби зрозуміти, чи правильно живуть, а тому є не просто щасливими людьми, вони - унікальні.

Знайомтесь, Ольга Миколаївна Баранова - художник, різьбяр, народна майстриня - одним словом МИТЕЦЬ від Бога, талант якої став не просто роботою, але й сенсом, змістом і невід’ємною частиною життя.

- У мене завжди був хист до малювання, - згадує Заслужений майстер народної творчості України Ольга БАРАНОВА. - Це спадковий дар, адже по маминій лінії, яка була літератором і носила звання Заслуженого вчителя Росії, творчими були всі.

Тож не дивно, що одразу після закінчення школи уродженка Пензи Оля відправилася покоряти Білокам’яну. Вже під час навчання в Абрамцевському художньому училищі ім.Васнецова почала брати участь у виставках, хоча зізнається, що займатися творчістю її потягнуло саме тут - на Рівненщині. Щоправда, початок її кар’єри, як в цілому і все в житті талановитих людей, був дещо незвичним. Ольга Миколаївна почала працювати у сувенірному цеху Рівненської меблевої фабрики. “Березовий сік, глухарі та Володимир Ілліч Ленін”, - згадує сміючись свої перші творчі здобутки Ольга Миколаївна. У той час з’явилися і перші портрети Тараса Шевченка, які вона виконувала за технологією, що має назву інтарсія (вид інкрустації на дерев’яних предметах). Адже саме дерево було профілюючим під час її навчання в училищі.

Голодний досвід складних 90-х

Одразу з відкриттям Рівненського обласного комбінату художнього оформлення перейшла працювати художником 6 розряду і віддала рідному підприємству 25 років професійного життя, аж до його закриття. Оформлювала деревом та оздоблювала різьбою садочки, Будинок дитини, клуби у Заріччі, Володимирці, Дубровиці, Сарнах. Була вражена тим, що у їдальні ВАТ “СЗМТК” і досі збереглося оздоблення, виконане її руками. Тривалий час у парку ім.Шевченка відвідувачів зустрічали її скульптури. І зізнається, що саме у цьому колективі вона виросла як художник.

А потім настали 90-ті - такі важкі як для мами трьох дітей, і такі важливі для Ольги Баранової як митця. Криза змушувала шукати додатковий заробіток, тож вона на довгі десять років стала частиною великої родини майстрів Андріївського узвозу в Києві. Щомісяця їздила продавати свої роботи і щоразу знайомилася з багатьма талановитими людьми, привносила щось нове у свою творчість та вбирала, мов губка, цей досвід. Возила шкатулки, таці, панно. Набивала руку, слідкувала за тенденціями, новими віяннями і продовжувала знайомитися.

Саме у цей час комбінат розвалився, а у Рівному розпочало свою діяльність державне підприємство “Бурштин України”, куди вона прийшла влаштовуватися художником вже 3 розряду, та ще й не сама - донька Валентина, яка вирішила продовжити мамину справу, щойно повернулася до обласного центру з дипломом художника-майстра художньої обробки дерева, каменю та кістки того ж Абрамцевського училища. За півроку її призначили головним художником підприємства.

Тоді ніхто і не підозрював, що саме ця тендітна, але впевнена у собі жінка переверне мистецький світ Рівненщини і запровадить унікальні технології.

Без патенту, проте із заповзяттям

- Робота з каменем була мені знайома з училища, але з безпосередньо янтарем я тоді зустрілася вперше, - згадує Ольга Миколаївна. - Він виявився м’яким, і приваблював своєю художністю, піддатливістю та різноманіттям кольорів. Коли я тільки прийшла на фабрику, вони, окрім трьох-чотирьох видів бус, взагалі нічого не робили. Я ж вкоренила повністю всю слойонку, ми почали робити сувеніри, портрети, картини. Бурштин сам по собі вже має образ, а коли його поєднуєш, з’являється гра відтінків… І я загорілася…

Якось на складі Ольга Миколаївна знайшла кам’яні рештки, які залишилися після виробництва бус - бурштинові пластинки і трикутники. А оскільки, на її переконання, розвиваючись, художник має не лише вигадувати щось нове, але й розуміти, як з користю можна використати підручні засоби, створила свою першу картину з пластин. Муаммар Каддафі, Туркмен-баші, Че Гевара, Саддам Хусейн, Сапармурад Ніязов - перелік відомих у світі постатей, портрети яких з бурштину робила Ольга Баранова можна продовжувати ще довго. Однак на запитання, скільки ж вона на той час заробляла, якщо фабрика приймала такі замовлення, майстриня відповідає неочікувано: “Я працювала на ставці”. “Всі замовлення надходили на підприємство офіційно. Мені пощастило у тому, що ніхто і ніколи не розжовував ідею і не вказував, як має виглядати робота. Зазначали лишень що, куди і кому потрібно, окреслювали інтер’єр. Робота починалася після того, як перед очима з’являвся майбутній образ. Ось він, парадокс - художник, від якого залежить результат замовлення, не може отримувати більше, ніж має”.

Кумедна тенденція в Ольги Миколаївни прослідковувалася з портретами прокурорів. Знайомі сміялися і запитували, кого наступного зніматимуть. Варто було їй зробити портрет прокурора, як його відразу знімали з посади. Останнім був Піскун, його звільнили буквально на ранок після того, як пані Ольга закінчила роботу.

Згодом її зацікавило дроблення каменю, колка і картини, які можна було робити з крихти. Спочатку роботу малювали, і вже потім сипали бурштином. Різноманітних технологій, які розробила саме Ольга Баранова, було багато; картин, які подарували світові її руки - не злічити, як і статки, які заробляло на той час підприємство. А вона, ніби не помічаючи, продовжувала творити і жити на скромну зарплату головного художника аж до самої пенсії. Незважаючи на те, що картини з бурштину, які зараз сипле ціле місто - ідея Ольги Баранової, їй так і не вдалося запатентувати цю технологію. У самої для цього грошей не було, а керівництво підприємства про її прохання забуло. Та попри це, маючи за спиною 42-річний досвід, вона чесно зізнається, що саме робота із деревом окриляє її і дарує неймовірні емоції. А якщо дерево ще й поєднати з бурштином…

Бог знає краще

- Я завжди вірила і вірю у Бога-Творця, - зізнається Ольга Баранова. - Коли говорять, що вірші пише не поет, а хтось йому ці слова посилає, я вірю. Це і є натхнення. У мене є робота, яка називається “Пасха”. Різала я її на саме свято, що ніби є великим гріхом. Але я так не вважаю, бо все, що відбулося зі мною того дня, ніщо інше, як Боже благословення. Коли я почала над нею працювати, то раптом відчула присутність Святого Духа на кухні. Я, наче піднялася у повітрі, у мене потекли сльози. Вголос промовила: “Святий Дух тут”, після чого м’яко опустилася і почувалася, ніби вижатий лимон. Тоді я остаточно переконалася, що людьми керує Бог. І зараз я нічого не роблю поки до мене не прийде натхнення. І як тільки воно з’являється, я роблю все на одному диханні - наче шалена починаю малювати, потім різати. Ніби мною керую вища сила. Що цікаво, у святкові дні мене просто роздирає від бажання творити, але я навіть не поріжуся. Це ще раз доводить, що Бог визначає призначення людини ще у лоні матері. А невдахи - це ті, хто не іде наміченим Богом шляхом.

Своєрідним підсумком її професійної діяльності стало отримане у 2009 році звання Заслуженого майстра народної творчості України. Звання не просила, але приємно - було. Хоча навіть і без нього знала, що талановита.

Не було і не буде

- Не вчила, не вчу і не буду, - відповідає Ольга Миколаївна, коли мова заходить про учнів. - Є люди - педагоги від природи, а є просто митці. Для мене головним є процес, коли важлива кожна хвилина. Я вважаю, що художник має розвиватися самостійно: дивитися журнали, цікавитися фільмами, книгами, спостерігати за ідеями друзів і робити з цього висновки. Потім створювати образи і переносити їх на полотно.

У мене в житті було багато робіт, кожна з них індивідуальна і неповторна. Я можу їх не пам’ятати, але кожну, була вона зроблена на початку моєї кар’єри чи у пізні роки, я впізнаю за технікою виконання. Під час мого останнього візиту до Польщі зі мною стався комічний випадок. На виставці я побачила чеха, який пропонував мені придбати… мої ж роботи. Як вони потрапили до нього - одному Богу відомо! Я ж тільки посміхнулася і пішла геть.

Я і досі люблю створювати панно, які ніколи не повторюю - це експромт і гра з матеріалом. Бурштин - унікальний камінь, і поєднуючи його з деревом можна отримати таку органіку, що не передати словами.

Та все ж є у Ольги Баранової роботи, які залишають стіни її квартири лише задля виставки. Вони випромінюють такий сильний розряд позитивної енергетики, що у Києві до них навіть водили групи “на підзарядку”. Люди просто стояли і черпали енергію. Однак на довго ці дерев’яні шедеври, які об’їздили весь світ, Ольга Миколаївна не віддає. “Коли їх немає, я почуваюся так, ніби дітей в інтернат здала. Тільки лежу і ні з ким не розмовляю”.

Похвалитися, а не возгордитися

А виставляти свої роботи Ольга Баранова любить, позаяк чесно зізнається, що художники за своєю натурою люди дещо марнославні, а відтак люблять, коли на них звертають увагу. Виставлятися почала, як тільки приїхала у Рівне. Тим більше, що традицій дерева тут не було - тільки українське бароко й іконостас. Відтак, синтезувавши традиції України і здобуті знання, вона стала першою на Рівненщині жінкою-різьбярем і залишається нею донині. Не отримуючи жодної допомоги, на Поліссі виокремилася така особистість, як Баранова, персональні виставки якої проходили у багатьох європейських країнах. Возили роботи і представники державної адміністрації, презентуючи область. І дотепер, хвора - не хвора, о четвертій ранку чи вночі, вона жваво вирушає у подорож показати свою майстерність та долучити людей до своїх прекрасних робіт.

За роки роботи зійшлася з народними майстрами, з якими їздила на Полісся та до Києва. Зазначає, що народні майстри - це люди без гонору, які позбавлені брехливої амбіційності. Вони не такі прості, як здаються на перший погляд, але мудріші за інших. Вони можуть похвалитися, але ніколи не дозволять собі возгордитися, бо знають, що їх робота, стиль виконання назавжди залишиться в історії Рівненщини. На те воно і ужиткове мистецтво.

Я - щаслива

Стріла амура пробила її серце ще у десятому класі. Статний красень, який тільки-но збирався до армії, з першого погляду вразив юну Олю. Дочекалася… Побралися… У щасливому союзі народилося троє дітей. Вона щиро називає його - мій Євгешка, і зізнається, що без його допомоги вона ніколи б не зробила кар’єру. “Він завжди при мені, ось уже 38 років”.

З трьох дітей по маминих стопах пішла старша донька - Валентина. Найбільше їй близька релігійна тематика і її перша доросла робота під назвою “Берегиня”, яку вона виконала з пластин, працюючи на Бурштині, і досі прикрашає стіну страхової компанії “Оранта”. Раніше ж вона тішила рідних гобеленами й батіками, розписувала матрьошки, сувенірні яйця, які щедро роздарювала оточуючим.

Сьогодні Валентина займається вихованням дітей, пейзажами й іконами, під час виготовлення яких завжди читає молитву.

На завершення нашої розмови Ольга Баранова тихо промовила, поглянувши мені у вічі - “Я - щаслива. У мене чудова родина, прекрасний чоловік, найкращі діти і онуки. Мене благословив Господь, наділивши даром творити прекрасне. Мені добре, легко і весело, адже моя робота - це моє життя, і вона кипітиме до останнього подиху. Кращої долі людині годі й шукати”.