Бумеранг з минулого

На роботі не ладилося. За щоб не бралася - все, як мовиться, через пень-колоду. Зненацька виникло непереборне бажання поласувати екзотичними фруктами. Дочекавшись обідньої перерви, Світлана попрямувала до найближчого супермаркету, сподіваючись відшукати там якусь смакоту. Проте ніяк не могла зосередитися на виборі, бо вже й саме не знала, що їй хотілося: ананасів, грейпфрутів, памели, а чи кислого лимона. Врешті-решт, її око зупинилося на жовтогарячих апельсинах. Шукаючи гаманець, необережно впустила пакунок і помаранчі розсипалися у різні боки. Подумки картала себе за незграбність. І раптом чиїсь мускулисті руки простягнули їй розкидані апельсини. Глянула й оніміла - поруч стояв кремезний молодий чоловік і дивився на неї проникливим поглядом темно-ожинових очей. Це був погляд з її нічного сновидіння...

- Ви так поспішаєте, що заледве наздогнав, - почула поруч незнайомий голос і відразу зрозуміла, що він належить загадковому “прибульцю.”

- Що вам потрібно? - Запитала якомога спокійніше і відчула, як закалатало в грудях серце - чи - то від страху, - чи від несподіванки.

- Нічого, - усміхнувся у відповідь. - Чомусь захотілося запросити вас на каву. - До речі, - продовжував, - мене звати Максим, а вас?

- Я вже давно вийшла з того віку, коли знайомляться на вулиці. Тому раджу звернутися вам до молодших, принаймні, своїх ровесниць.

- А мене не цікавить ваш вік, - не здавався той. - Для мене ви молода, красива і цікава жінка.

- Тоді до побачення, - кинула навздогін і прискорила крок, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

- Отже... по-ба-чи-мося, - промовив впевнено. Завтра чекаю вас у кав’ярні “Едельвейс” о 13.20...

…Коли увійшла в кав’ярню, Максим вже був там. Підвівся, галантно поклонився, поцілував їй руку і простяг ніжно-рожеву троянду, на якій ніби застигли краплини вранішньої роси. Жінці аж подих перехопив від такої краси. Намагалася пригадати, коли чоловік востаннє дарував їй квіти. Не могла. На мить відчула себе безтурботною і юною дівчиною. Такою вона була тоді, коли вперше побачила Василя...

Дощ, що залишає сліди

- Дівчино, врятуйте мене!

Повернула голову і побачила до нитки змоклого юнака. Дощові краплини стікали по його обличчю, мокре чорняве волосся прилипло до чола, от тільки у великих карих очах стрибали веселі бісики. Вона впустила його під свою парасольку і відчула, як по тілу пробіг холодок.

- Побігли у кафе! - Запропонував. - Вип’ємо гарячого чаю, а то я від холоду помру просто на ваших очах, - засміявся.

Світлана не заперечувала. Тоді вони довго сиділи у скромному кафе неподалік її університету, грілися чаєм і розмовляли на різні теми. Він також був студентом, щоправда, вже п’ятикурсником і навчався у політехнічному. З тих пір зустрічалися майже щодня. Проте одружитися не пропонував. А коли навесні Василь повідомив, що їде за направленням у своє рідне місто, засмутилася.

- Васильку, а як же я?

- Не сумуй, я приїжджатиму на вихідні, - заспокоював, пригортаючи, дівчину.

Згодом, доля сама все розставить на свої місця. У ту суботу, коли вона чекала на приїзд коханого, отримала лист, написаний жіночим почерком. Невідома жінка писала, аби вона залишила у спокої її чоловіка і не руйнувала сім’ю, адже у них росте п’ятирічний син, хлопчику потрібен батько. “Знайди собі молодого хлопця, а не чіпляйся до одружених”, - писала та…

У Світлани потемніло в очах від цієї звістки. Спочатку не йняла віри. Проте Василь не приїхав ні цієї, ні іншої суботи.

Поїхала за призначенням. Поринула у роботу. Нове місто, нові знайомства. Тут і зустріла Олексія. Він був її колегою. Одружилися. Народила йому сина, потім доньку. Життя протікало у звичному ритмі: робота, діти, уроки, домашнє господарство... Якось впіймала себе на думці, що у неї немає нічого, окрім постійного “потрібно”. Одні обов’язки - без прав. Всім вона чимось була зобов’язана, окрім себе. Вже й діти виросли, поїхали вчитися в інше місто, а її особисті інтереси не виходили за межі сімейних клопотів. Якось давня подруга запросила у кафе на день народження. Світлана навіть завагалася: як же вона залишить чоловіка без смачної вечері і як пояснюватиме свої гуляння? Та все ж вирішила сходити на годинку. А коли у розпалі свята заметушилася, що їй час бути вдома, Ірина не витримала:

- Світлано, як же можна так не любити себе? Молода, красива, а зовсім не стежиш за собою. У тебе ж фігура фотомоделі, а одягаєшся, як гувернантка при інституті благородних дівиць. Суворі сіро-чорні костюми, застебнуті на всі ґудзики, а взуття і зачіска взагалі не піддаються ніякій критиці... Скільки ж можна приносити себе в жертву...

Зміни приходять несподівано

- Все, - сказала якось собі, прокинувшись. - Віднині починаю нове життя.

Це був перший день її відпустки. Вона лежала у пінистій ванній і будувала подальші плани. Потім прискіпливо оглянула себе у дзеркалі. Вперше за багато років, залишилася задоволена своїм відображенням, хоча працювати є над чим, відмітила про себе.

День минув у відвідуванні салонів краси і модного одягу. А коли ввечері повернувся з роботи у чоловіка від здивування відняло мову.

Відтоді перевтілення жінки стало для неї нормою. І коли прийшла на роботу, у колег був вигляд, наче їх схопив правець. А вона, на диво, досить швидко звиклась з новим іміджем. Життя в одну мить змінило свій курс.

Крапка замість коми

Після роботи вона вже не мчала стрімголов додому, аби вчасно приготувати щось смачненьке для свого Олексія. Посиденьки з подругами за кавою, відвідування заходів з презентації продукції відомих косметичних фірм, концерти за участю популярних зірок. Встигала всюди: і працювати, і відпочивати.

Поява у її житті Максима була для Світлани несподіванкою, але не настільки, щоб вона не допускала думки про появу чогось нового у своєму теперішньому житті.

Вони зустрічалися часто. Здебільшого у нього на квартирі, куди вона приходила після роботи, а для чоловіка завжди були банальні пояснення: зустрічалася з подругою, ходила на заняття фітнесом, розгрібала “робочі завали”. Єдине, що тривожило - Максим був молодшим від неї аж на 15 років, хоча і виглядав досить солідно на свої 30. Не раз картала себе, що піддалася хвилинній слабкості, не раз хотіла поставити крапку у їхніх стосунках, але щораз серце вперто ставило кому...

Сюрпризи бувають не завжди приємними

Світлана відпила із келиха солодко-терпке вино і відчула, як по тілу пробігла така ж терпко-солодка млість. Він сидів поруч, відкинувшись на спинку м’якого крісла - молодий, красивий, водночас мужній, та вже досвідчений чоловік.

- Ніяк не можу уявити тебе в дитинстві, - невідомо з яких причин промовила вона і скуйовдила його темне волосся.

- А я тобі покажу свої дитячі фото, хочеш? - Запропонував. - І, не чекаючи відповіді, пішов в іншу кімнату, звідки виніс старий альбом, де на обкладинці золотими літерами було викарбувано: “Сім’я”.

- Ось, поглянь: це мені рік, тут два, три, - коментував Максим. - А ось я вперше з мамою поїхав на море. Тоді мені було 4 роки. Це вже у першому класі. А ось ми з батьком у Празі. Тут мені вже 10 років...

- Що??? - Перебила вона його, скрикнувши, і аж сама злякалася свого голосу. З фотографії на неї дивився... Василь, і тримав за плечі хлопчика з такими ж ожиновими очима...

Максим тряс її за плечі, а жінка ніяк не могла прийти до тями. Лише через певний час підвела на нього очі і пересохлими від хвилювання губами ледь чутно промовила: “Твій батько був моїм першим коханням, я тоді крала його у тебе і твоєї мами...”

Пізніше Максим розповів їй, як батько розповів мамі про своє інститутське кохання і повідомив, що йде від них назавжди, бо кохає тільки її. Мати ж намагалася утримати його, написала листа тій дівчині, просила відступитися від них. Та батько все одно пішов. Довгий час не насмілювався з’являтися на очі коханій, а коли вирішив її повернути - дізнався, що вона вийшла заміж, народила двоє дітей. Отак і залишився сам. З сином бачився часто, а до дружини не повернувся. Якось зізнався після випитої чарки вже дорослому хлопцеві, що любив і любить тільки її… все життя.

Світлана слухала цю історію і не могла збагнути: чому ж доля так жорстоко вчинила з нею?...