"Золота" рівненська комунальна сфера

Сам документ був схожий на усі сто попередніх проектів і розпочинався буденно, навіть нудно: “З метою відновлення платоспроможності боржників, враховуючи звернення Державної податкової служби у Рівненській області від 09.10.2012 №19665/19-08 щодо вжиття заходів з погашення податкового боргу підприємств КАТП 1726, КТП РМР “Комуненергія”, ЖКП “Промислове” управління капітального будівництва, власником майна яких є Рівненська міська рада...” Що ж було запропоновано нашим представникам у міській владі, аби усі вищезгадані структури змогли виконати свої зобов’язання перед бюджетом і про які ж суми йдеться?

У листі Державної податкової служби зазначено, що станом на 01.10. 2012 року за підприємствами, де органами управління є Рівненська міська рада, обліковується податковий борг 16 мільйонів 663 тисячі 900 гривень. Отак - майже сімнадцять мільйонів гривень. Зрозуміло, що податкова служба мусить ці гроші повернути до бюджету і їх вимога до власника усіх цих комунальних підприємств про вжиття заходів цілком зрозуміла. Які ж заходи пропонуються міській раді, аби повернути у державну скарбницю таку, прямо скажемо, дуже і дуже немаленьку суму? У проекті рішення, крім пропозиції дати дозвіл “Комуненергії” та ЖКП “Промислове” почати процедуру банкрутства, є цікавий пункт номер 2, де зокрема пропонується виділити для погашення заборгованості “кошти місцевого бюджету”. Тобто, з міського бюджету, який і так тріщить по усіх швах, потрібно виділити певну кількість мільйонів, аби дати можливість комунальним боржникам розрахуватися з бюджетом.

Спробуємо розібратися в цій ситуації більш докладно. За великим рахунком, комунальні підприємства нічим не відрізняються від інших суб’єктів підприємницької діяльності - вони виконують певні види робіт, отримують за це кошти, несуть витрати і підраховують прибутки. Щоправда, є одне маленьке “але”: власником всіх комунальних підприємств є громада міста, тобто - усі ми. Така сама ситуація була в Радянському Союзі, де усе - фабрики, заводи, магазини, ресторани, кінотеатри тощо, було власністю усього радянського народу. Було зрозуміло “на папері”. Тоді майже усі “власники” стояли у черзі за харчами, дружно матюкали якість вітчизняних товарів та послуг. Сьогодні усі розуміють, що та система була погана і неефективна, але в той же час ми спокійно дивимося на такі самі неефективні підприємства комунальної галузі, які так само “на папері” належать громаді. Мало того, що дивимося, з тих грошей, які усі ми платимо у вигляді податків і які потрапляють до міського бюджету, депутати змушені виділяти чималі суми на відшкодування збитків цих самих підприємств. Це при тому, що місто гостро потребує коштів на утримання усіх без винятку ділянок свого господарства. Чому так відбувається?

На думку автора, все просто. Приватні структури змушені виживати, шукати шляхи більш якісної та ефективної роботи, дбати про якість своєї продукції та послуг. Їх керівники знають, що їм ніяка рада не дасть гроші, аби розрахуватися із податковою. Вони повинні їх заробити. У керівників комунальних підприємств такої проблеми немає. Ну є кілька мільйонів боргів, ну й що? Зберуться депутати, проголосують і закриють цю чергову “дірку”. Зрозуміло, пройде рік і знову буде те ж саме. Виходить, що мешканці міста мусять платити за комунальні послуги, потім, з ними ж сплачених податків, які потрапляють до міського бюджету, ще раз платять тим самим комунальним підприємствам, гасячи їхні борги, а ми дивуємося, чому в нас не ремонтують тротуари, дахи, дитячі майданчики. Немає чому дивуватися, бо в тій ситуації, яка склалася у комунальній сфері нашої держави, ми усі, пересічні громадяни, є жертвами, і цей тягар з року в рік стає все важчим, а витрати на утримання неефективних підприємств стають все більшими.