Шпигуна вбив

У школі Микола вчився добре, йому легко давалися технічні предмети та іноземна мова, ще й вчителька англійської зуміла причарувати до свого предмету. Найбільше він полюбляв техніку, причому дуже велику і потужну. Тому вже зарання запланував собі навчання не в якомусь престижному інституті, а у професійно-технічному училищі на екскаваторника. Після закінчення училища він працював на різноманітних великих будовах Радянського Союзу, був наполегливим, старанним спеціалістом високого рівня, тому саме йому запропонували поїхати працювати на будови за кордоном, а коли взнали, що він гарно володіє англійською, то направили в найкраще місце, призначили бригадиром. У той час за кордоном радянські спеціалісти цінувалися дуже високо, така робота була престижною і давала гарні заробітки, ще й мав Микола приробіток як перекладач.

Коли виповнилось шістдесят, Микола пішов на пенсію і вирішив оселитися в рідному селі, хоча батьки його на той час померли, але залишилося чимало родичів. Хотілось пожити в рідному краї, на природі, у тиші і спокої, та й здоров’я почало підкачувати - далися взнаки робота в холоді Сибіру, спекоті Африки, болотах В’єтнаму. За зароблені гроші купив квартири в місті дітям, собі будинок у селі і престижну на той час “Волгу”, але сталось горе - померла вірна супутниця в усіх мандрах дружина Ганна. Замкнувся в собі Микола, відраду шукав у роботі по господарству, але у вільний час любив послухати англомовні зарубіжні новини, в новоствореній незалежній Україні такі речі не заборонялися. У пиятику він не вдарився, та інколи з односельцями дозволяв собі пару пляшок пива в сільському бар-магазині і тоді розповідав їм, що почув з іноземних радіостанцій. Робота за кордоном привчила Миколу до стриманості, вміння спілкуватися з різними людьми, він завжди акуратно, пристойно вдягався, тому прізвисько у Миколи в селі було “англієць” і ніхто не думав, до якої трагедії це може призвести.

Одного разу друзі з Єгипту надіслали йому газету, випущену до річниці побудови місцевої дамби, в ній було декілька фотографій, на одній його екскаватор, на іншій - група будівельників, серед яких був і він, у статті згадувався і його внесок у будову. Прочитавши статтю, (Микола в Єгипті трохи вивчив місцеву мову), він поклав газету до зовнішньої кишені піджака, щоб за нагоди показати односельцям. Так, з газетою в кишені він ходив по дворі, порався по господарству і навіть не звернув уваги, що сусід з вулиці приглядався до іноземної назви газети, а потім швиденько пошкандибав додому. Через декілька хвилин цей сусід постукав у хвіртку, зайшов у двір і спитав: “Іноземні газети читаєте, що ж там пишуть?” Останнє, що у житті побачив Микола - занесений над його головою важкий залізний шматок арматури, який впав на нього і настала вічна темрява.

Десь під обід поштарка принесла Миколі газети і звернула увагу, що завжди замкнена хвіртка напівпрочинена, заглянула у двір і вибігла з голосінням: “Миколу вбили!”. Приїхала з райцентру слідчо-оперативна група, почала оглядати місце події - Микола лежав у дворі біля ґанку з проламаною чимось важким головою, двері в хату не зачинені, але слідів обшук у будинку не видно, хоча жив господар досить заможно. Через деякий час приїхав син убитого і показав міліції схованку з грошима в хаті - все було на місці, золотий арабський перстень також залишився на руці Миколи. Син з жалем розповів, що батько колись згадував, як він декілька разів ледь не загинув - то ґрунт у кар’єрі на нього обвалився, то кочові бандити на їх селище в Африці напали, а тут у рідному селі вбили.

Ніхто не міг навіть здогадатися - хто і за що вчинив вбивство, адже смертельних ворогів у Миколи не було, версія пограбування не мала ніяких підтверджень. І тут голова сільради, почухавши потилицю, висловив думку: “Невже енкаведист таке зробив?”. Яка спочатку викликала здивування в місцевого дільничного інспектора міліції - “Та він же тільки доноси пише!”

Майже в кожному селі є якась “чудернацька” людина, яка живе в іншому “вимірі” ніж односельці, може зробити незрозумілий нікому вчинок, інколи добрий, а інколи і злочинний, й ніхто цьому не дивується, лише покрутять пальцем біля скроні. Був такий чоловік і в цьому селі - під час строкової служби у військах сталінського НКВС Степан був контужений, отримав інвалідність і пенсію, повернувся у рідне село. Але у його хворій голові весь час роїлись думки, що навколо повно ворогів та шпигунів, і він, як ветеран НКВС, повинен з ними боротися і їх знешкоджувати. Батьки його давно померли, дружини він не мав і в хаті створив, як він вихвалявся, “центр боротьби із шпигунством”.

Полюбляв Степан писати листи в міліцію і НКВС ( потім КГБ, далі СБУ), називав їх прямо - “доноси”, описував, хто слухає зарубіжне радіо, хто полюбляє іноземний одяг, взуття і кінофільми, хто підозріло поводиться. На щастя, у відповідних органах знайшлись розумні люди, які вірно оцінили його хворобливі фантазії і ніхто в селі не постраждав, але досі далі листів справа не заходила. То невже енкаведист міг вчинити вбивство Миколи, якого він неодноразово називав американським шпигуном і на якого виписав цілий стос доносів, які спокійно відправлялися в кошики для сміття у міліції та СБУ ?

Міліція прийшла в хату Сергія, що жив неподалік, коли він саме налаштовував пристрій для “перехоплення шпигунських радіограм”, зроблений зі старих, викинутих односельцями радіоприймачів і телевізора. На самому видному місці під портретами Сталіна і Берії висіла форма єфрейтора військ НКВС з різноманітними значками і саморобними орденами, поряд був іржавий залізний ящик - “сейф з таємними документами”, де міліція знайшла списки місцевих “шпигунів і ворогів народу”, серед них був і Микола. Побачивши офіцерів міліції, Сергій виструнчився, приклав руку до голови і доповів, що проводить пошук ворожих шпигунських повідомлень. Всім стало шкода цього старого, тяжко хворого чоловіка, але допитати його було потрібно, та й вже приїхав з райцентру викликаний психіатр, бо без нього Сергія допитувати, згідно з законом, не можна було.

Спочатку розмову з Сергієм вели на різноманітні теми, та він все переводив на боротьбу зі шпигунами і ворогами, але коли заходила розмова за вбивство Миколи, то Сергій називав його шпигуном, але нічого більше казати не хотів. На тілі і одязі Сергія, в його помешканні при огляді не було знайдено ніяких слідів, що свідчили б про вчинення ним вбивства, тому його будь-що потрібно було “розколоти”, бо на нього падала все більша підозра. Вже опитали багатьох людей, нікого чужого в селі не бачили, декілька чоловік висловили думку про причетність до вбивства енкаведиста, але без вагомих доказів стверджувати цього не можна було, щоб не виникло думки, що “списали вбивство на дурного”.

Тут приїхав прокурор району, що затримався через виступ у суді, з ним був працівник СБУ, до якого неодноразово звертався з доносами Сергій. Мати прокурора працювала лікарем-психіатром, від неї він наслухався багато цікавих оповідань про психічно хворих людей, тому запропонував застосувати специфічну тактику, яку схвально оцінив місцевий психіатр.

Сергій сидів у сільраді під наглядом сержанта міліції, раптом у кімнату швидким кроком зайшли прокурор і працівник СБУ, наказали міліціонеру вийти і почали напівпошепки питати Сергія, “як особливо довірену особу”, чи не знає він, хто вбив місцевого американського шпигуна, за яким давно полюють спецслужби. Сергій від радості аж підстрибнув: “Це я його вбив, я!”, але у відповідь почув: “Та не може бути, як це ти зробив і чим доведеш?”. І тут Сергія прорвало - він з усіма деталями розповів, як вистежив “шпигуна” Миколу з іноземною газетою, як металевим прутом завдав йому удар по голові, як взяв з комори банку з салом, щоб перевірити, чи не з Америки його прислали, бо Микола свиней не тримав, а сало в нього завжди було (сало і м’ясо Микола купляв у племінниці, бо не любив поратися зі свинями).

Допитавши Сергія, провели відтворення - він показав, де сховав за селом металевий прут, на якому знайшли кров і волосся вбитого, банку з салом і єгипетську газету зі статтею про Миколу, на якій, саме на фотографії екскаватора, були його краплі крові. У коморі хати Миколи показав Сергій місце, де взяв банку з “американським” салом, там ще й круглий слід залишився, все він розказував та показував з гордістю і ентузіазмом.

Судово-психіатрична експертиза визнала Сергія неосудним і свій вік він доживав у психіатричній лікарні, де також намагався ловити “шпигунів і ворогів”. У селі досі згадують добрим словом Миколу - “англійця”, який хотів спокійно дожити вік у рідному тихому невеличкому селі, та так трагічно загинув.