Кохання переступило гордість...

Вони були сусідами. Із самого дитинства їх уже сватали одне одному. Сміючись, батьки обзивалися сватами і жартували, дивлячись на малих ще своїх дітей, які всюди ходили, тримаючись за руки. Всі завжди бачили їх тільки разом. В школі, після школи, на вечорницях. В тому, що Ірина проводжала Сашка до армії, і що потім листоноша приносив кожного дня від нього лист, не було нічого дивного.

Після двох років розлуки зустріч була хвилюючою і ніжною. Вони говорили, говорили про все на світі, і не могли наговоритися. По селу вже розносилися голоси півнів, у небі згасали останні зорі - а вони все говорили. Правда, інколи переривалися на кілька хвилин, щоб поцілуватися і зазирнути закоханим поглядом одне одному у вічі.

Так пройшло літо. Ірина навчалась в інституті. Сашко пішов працювати. “Мені так добре з тобою, Ірино, - одного разу сказав Сашко. - Іноді читаєш якусь книжку чи газету, а там - закохані, ну як ми з тобою, і автор обов’язково придумає для них які-небудь конфлікти і сварки, бійки, непорозуміння. Кажуть, таке життя. А хіба не можна, як у нас?” “Можна, ” - відповідала Ірина. Ось так двоє закоханих молодих людей вірили у своє щастя, у свою долю. І те, що через рік Ірина і Сашко захотіли побратися, також не було ні для кого новиною. Батьки з обох сторін були лише задоволені таким рішенням. “Добре дітям - добре і нам, інакше й бути не могло”, - говорили вони.

Ірина, одягнена у весільну сукню, сиділа і чекала нареченого, у сотий раз позираючи у вікно, з якого видно було його хату. Враз подружки закричали, що іде молодий, наречена останній раз глянула на себе у дзеркало, та... чомусь там не побачила себе. Чи то сонце засліпило, чи то подружки занадто вже метушилися туди-сюди. Щось страшне і темне на секунду вкралося в душу, здушило серце і відпустило.

Весілля було веселе, а молоді - такою гарною парою, що гості в захопленні лише кивали головами. Пройшов рік, у Ірини і Саші народився синочок. Радість була безмежною, вона ніби освітлювала їхні обличчя. Наче щебетом пташок навесні, - так оселя молодят була наповнена щастям. Коли Ірина та Сашко йшли селом, везучи перед собою синочка, байдужість зникала з облич людей, надаючи місце добру і якійсь дивній блаженній радості.

Нещастя прийшло несподівано. Воно злодієм увірвалося в оселю. Це був грім серед ясного неба, це була біда. Сашко почав пити, і не просто пити, а запивати на дні, тижні, місяці. Всі були настільки вражені цим, що ніяк не могли прийти до тями. Ірині боліла голова від думок. Одне лише запитання мучило: “Що підштовхнуло Сашка до випивки?” Рідня кидалася в різні боки у пошуках допомоги. Будь-яку пораду Ірина негайно втілювала в життя. В лікарні - лікували, у психотерапевтів - кодували, чар-зілля, церкви, ворожки - все перепробували. І все було марно.

Лише якось одна стара знахарка кинула на прощання слова: “Позаздрили люди вашому щастю, ось і маєте”.

Сашко пив. У ті дні, чи скоріше хвилини, коли прояснювалася голова, коли очі світились розумінням, він наче перед іконою, схиляв коліна перед Іриною і просив пробачення. “Я так тебе кохаю і водночас так калічу твоє життя, пробач мені!”. І Ірина пробачала. Вона пробачала йому образи, пробачала, що вже три роки не працює (за ці роки змінив десяток робіт). Пробачала, як це не дивно, тому, що кохала свого Сашка.

“Покинь його, ” - радили батьки. “Розлучися, ” - підказували сестри. “Думай тільки про себе і сина, ” - радили колеги на роботі. Ірина не слухала нікого - лише своє серце. Ночами пригортала до себе свого Сашка, наче малу дитину, і плакала. Інколи вони плакали обоє. Вдивляючись у його блакитні очі, вона бачила там бездонну доброту і ніжність, які мов наручниками були сковані між собою якимось дивним, застояним сумом. Дві згорьовані душі на перехресті чогось незнайомого - такою була їхня дійсність.

Через п’ять років Сашко помер. Ірина переживала свою біду мовчки. Не було істерик, не було сліз - лише відречений погляд видавав зранену душу молодої вдови.

“Влаштовуй свою долю, - радила мати. - Ти молода, гарна, освіту маєш”. Але Ірина так і жила: гарна, горда і самотня.

Одного разу розказала рідним, що приснився їй Сашко. Стоїть вродливий, молодий, з посмішкою, і каже, як колись: “Я кохаю тебе, Ірино”.

Пройшли роки. Селом ішла молода ще жінка під руку з білявим, синьооким юнаком, який щось веселе і дотепне розказував їй і посміхався до неї. Сонце, що вийшло з-за хмари, освітило обличчя парубка. “Вродливий, добрий син у нас, Сашо”, - подумки сказала жінка і також посміхнулася.