Крадене щастя

Галина з Марією жили поряд. Сиділи в школі за однією партою. Марія частенько ділилася своїми секретами, розповідала про свої побачення з хлопцями, а Галина була дуже замкнута. Та не було їй чим ділитися. Та й не хотілося подрузі зізнаватися, що покохала Петра. Помічала, що й Петро якось по-особливому дивиться на неї. Він додому проводжав подруг з клубу. Марія ніколи не залишала Петра наодинці з Галиною. Вона бачила, що хлопець більш прихильний до Галини. Справді, Петру подобалася Галина, та й Марія йому була не байдужа. Петро ніяк не міг розібратися у своїх почуттях. Не натякав жодній про своє кохання. А одного разу Марія сказала Галині: “Я зроблю так, що Петро зі мною одружиться”. Галина знала, що Марія ніколи слів на вітер не кидає. Як сказала, так і зробить. Вона мовила: “Та ти ж його не кохаєш. Навіщо ж робити помилку. Ти ж усе життя жалітиме, що вийшла за нелюба?” Марію не вразили слова подруги. “А мені так хочеться. Ти ж знаєш, що я не з тих, хто відступає”. Думала Галина, може минеться, і Марія залишить Петра.

А коли запросила Марія Галину на весілля, вона зрозуміла, що втратила коханого назавжди. Щоночі зрошувала подушку слізьми. Несила було бачити його поряд з іншою. Говорила з таким болем: “Ох, Петре, Петре, чому ж ти такий сліпий, чому ж не підказало тобі серце, що я повинна бути твоєю”. Та не чув коханий її слів. Після весілля Петро перейшов жити до Марії. Думала Галина, що вони житимуть подалі від очей, і забуде про нього, вирве зі свого серця. А тепер, як бути? Як змиритися, як тримати в собі той біль, який завдала їй найкраща подруга? Та найбільше вона винувата сама. Не сказала Марії про свої почуття.

Щодня прокидалася з думкою, що побачить Петра, тепер уже чужого чоловіка, та знала, що ніхто їй не потрібний, крім Петра.

Не хотіла ні з ким зустрічатися, хоч, знала, Петра вже не повернеш.

У молодого подружжя народилися двійнята. Частенько просила Марія Галину, щоб посиділа з дітьми. Допомагала Галина і по господарству. Не тримала зла на Марію, Петра. Бачила вона, як ображає Марія чоловіка. Одного разу не витримала і сказала: “Маріє, у тебе Петро - золотий чоловік, майстер на всі руки, гарний батько, чому ж ти не ціниш те, що маєш”. На її слова Марія відповіла: “Ти знаєш, він мені почав набридати. Не кохаю я його і ніколи не кохала, та що казати, ти сама знаєш, а він терпить”. Петро ж часто допомагав Галині. То города виоре, то паркана полагодить. Бачив, що Галина гарна господиня, скрізь у неї лад, а сама лагідна, спокійна. Думав Петро, що не ту взяв він за дружину, та що поробиш. Одного разу запитав Галину: “Чому ти стільки років одна? Невже ніхто не припав до серця?”

Не витримала Галина того, що ятрило серце і з болем сказала: “Я тебе кохаю Петре, ще зі шкільних років. Невже ж ти не помічав, не відчував? Ти вибрав Марію, та я не можу тебе забути”. Петро навіть не здивувався, коли почув її зізнання. “Галино, рідненька, я тебе теж кохаю. Та й кохав давно. Марія стала між нами. Вона мені подала рушники, а ти навіть не спробувала боротися за мене. Чому? Я розумію, як тобі було боляче”. “Петре, мені боляче і тепер. Ти навіть не можеш уявити, як мені важко бачити тебе щодня і знати, що ти не мій”. Він пригорнув Галину, почав цілувати. Вона не пручалася. Як їй хотілося, щоб він залишився, як вона мріяла бути в його обіймах. Він цілував її спраглі вуста, пестив її тіло. Яка вона була щаслива в цю мить.

- Галино, рідненька. Як мені добре з тобою. Я б кинув дружину. Мені набридло її знущання, та в мене ж діти. Їх я ніколи не покину. Давай будемо з тобою зустрічатися потайки, щоб ніхто не знав? Мені важко без тебе, та й тобі не краще.

Вона прийшла до тями після його пестощів і мовила:

- Петре, не треба. Я вже не того віку, щоб ходити на побачення. Мені досить, що ти поряд. Ти приходиш до мене у сни. Мені в них так добре з тобою. Прокидаюсь і думаю, щоб швидше тебе побачити. Дуже мені боляче, що Марія тебе не цінує. Та кожен з нас несе свою ношу. Я люблю твоїх дітей, як рідних, а Марія - моя єдина подруга. Я не можу зрадити її.

Петро мовив:

- А Марія хіба думала про тебе, коли стала зі мною на весільний рушник. Вона звикла добиватися того, чого хоче. Вона мене не кохає. Вона так мені і каже.

- Петре, не вини дружини, я ніколи не казала Марії, що тебе кохаю. Якби сказала, то була б у нас з тобою сім’я. Та про що тепер говорити. Одне скажу: “Я тебе не звинувачую, що ти залишився з Марією. З нас двох ти вибрав її. Значить так тобі судилося. А мені, мабуть, випала доля жити одній без дітей, без сім’ї. Та ти ж будеш зі мною поруч все життя. Зрозумій мене, не можу я покохати іншого: не можу і не хочу.

- Галинко, рідненька, прийди увечері до річки. Там є курінь. Нас там ніхто не побачить. Я тебе дуже прошу.

Галина нічого йому не сказала. Вона не знала, що йому відповісти.

Він пішов, а вона не могла заспокоїтись. Якби вона не сказала Петру нічого, якби не відповіла на його ласку, він би не просив її, щоб вона прийшла в курінь. Що ж робити? Думала, думала і таки вирішила, вона піде на побачення.

Повільно тягнувся день. Нарешті настав вечір. Вона одяглася, вже зібралася йти, та коли побачила, що майнув Петро поза городом до річки, ноги, наче приросли до підлоги. Думала Галина, якщо піде, то вже не зупиниться. А навіщо їй крадене щастя. Вже й пошкодувала, що сказала Петру про своє кохання. Тепер він не даватиме їй проходу.

Що ж робити? Який вихід знайти? Не хотіла образити Петра та все ж вирішила: вона піде до Марії і все їй розповість.

Марія вкладала дітей спати. Було пізно, а тому здивувалася.

- Щось сталося, Галино?

- Сталося, Маріє. Я не знаю, як і почати розмову. Я собі місця не знаходжу, тому і прийшла до тебе.

- Та кажи вже, не лякай мене, - мовила Марія.

- Твій Петро призначив мені побачення. Я кохаю його ще зі шкільних років. Та ти ж з ним одружилася. Ти навіть не здогадувалася про моє кохання. Не знав про мої почуття і Петро. Знаю, що ти до нього байдужа, та вас пов’язують діти. Я могла б забрати Петра, як ти його забрала в мене, та ніколи не стану між вами. Хоч мені шкода його.

Марія почала кричати: “Ти його приманювала, а я дурна довіряла тобі, я думала - ти моя подруга, а ти з ним зв’язалася, та ще й прийшла мені сказати. Ти зовсім втратила совість. Іди звідси і більше ніколи не приходь. Ти мені більше не подруга. А Петро до тебе забуде дорогу, я тобі обіцяю”.

Галина благала: “Вислухай мене, в нас з ним нічого не було і не буде, та кохати Петра ти мені не заборониш. Я не хочу бути тобі ворогом, тому і прийшла, та бачу, ти мене не хочеш зрозуміти. Ти мені не хочеш вірити, а я ж ні в чому перед тобою не завинила. Бачила Галина - розмова з Марією нічого не дасть, та те, що зробила, вже не зміниш.

Тепер вона втратила подругу, зрадила своє кохання. Прийшла додому і не могла заспокоїтись. Думала йти до Петра в курінь, сказати про свою дурість, та передумала. Вона не вмикала в хаті світла. Через вікно бачила, як повертався додому Петро. Він ще не знав, що чекає його вдома. Не роздягалася. Так і просиділа до ранку. Було так боляче. Що ж тепер робити, як пояснити Петру свій вчинок? Одне зрозуміла - своїм каяттям вона завдала болю рідним людям. А вуста шепотіли: “Рідний, коханий, пробач”.