Квіти на День народження

Дарина ввімкнула легку музику - так веселіше. Попереду майже 400 кілометрів. За вікном пропливали відомі і невідомі населені пункти, лісові масиви, колосилися стиглим зерном поля… До кінцевого пункту було ще так далеко. Вона не хотіла повертатися у минуле навіть думками, та спогади набігли всупереч власній волі і несли її у давно минулі роки.

…Він прийшов в їхній клас за два місяці до випускного. Високий, світловолосий хлопчина із розумними сірими очима. Дівчата-однокласниці не відривали від новенького погляду щойно він переступив поріг. Мабуть, кожна із них у глибині душі плекала надію, що саме він стане отим єдиним і довгожданим. Ярослав мовчки пройшов між рядами парт і сів на вільне місце поруч з нею. Відтак Дарина в одну мить стала об’єктом заздрощів і ненависті в очах своїх подруг…

Відтоді вони не розлучалися: разом готували уроки, ходили в кіно, відвідували спортивну секцію… Були і перші поцілунки, і освідчення, і непереможне бажання в майбутньому поєднати свої долі. Потім навчалися в одному інституті, хоча і на різних факультетах. На курсі їх вважали найкрасивішою і найщасливішою парою. Після здачі диплому планували побратися. Але якось на студентській конференції, в якій вона брала участь, на здібну студентку звернув увагу молодий доцент кафедри історії і відтоді в її житті, окрім Ярослава, з’явилася людина, з якою було цікаво і комфортно.

Дівчина переконувала себе, що це лише дружба, потреба долучитися до наукової діяльності, адже Валерій Іванович запевняв її, що після вузу дівчина повинна обов’язково вступити до аспірантури. На Ярослава залишалося все менше і менше часу. Хлопець не міг зрозуміти, чому його наречена стала такою заклопотаною і мовчазною. Та невдовзі чутки, які розповсюджувалися в інституті про роман його дівчини з викладачем, дійшли і до нього. Коли запитав про це Дарину, відповіла, що справді вони спілкуватися , але суто на наукові теми, інших стосунків між ними немає і не може бути. Тільки весною замість омріяного раніше з Ярославом весілля, вона тишком-нишком розписалася з молодими доцентом, а недавньому коханому сказала банальне: “Вибач, я покохала іншого, але ми можемо залишитися друзями”. Після цих слів він зник з її життя аж на цілих 20 років…

Жінка зупинила авто поблизу невеличкого кафе. Замовила собі каву з канапкою. Ще раз проглянула на карті маршрут. Більшу частину дороги подолано. Через півтори годин вона повинна доїхати до райцентру, а там… Там запитає, бо не певна, чи навігатор вкаже їй правильний напрям.

І знову потяглися за вікном красиві краєвиди.

- Ти знаєш, там, де я народився, дуже гарно. Моя мама назива це селище райським куточком. Тобі сподобається, - ось побачиш, - почула раптом із глибини років його голос.

- Славку, - мені страшно, а раптом я не сподобаюся твоїм батькам? - Тривожно поглянула на нього.

- Не хвилюйся, ти не можеш комусь не сподобатися, - заперечив, - а батьки у мене добрі, вони будуть лише раді моєму щастю.

Та , мабуть, не судилося. Вона тоді поїхала на море (нагодилася пільгова путівка), а потім розпочалося навчання, а згодом… Згодом вже не було потреби знайомитися…

Закінчила аспірантуру, працювала, виховувала дітей. Жили у злагоді і достатку. Чоловік ставився до неї шанобливо і з любов’ю. Вона також кохала його, була вірною дружиною і люблячою мамою, але десь у глибинах душі всі ці роки зіяла ота порожнеча, яку не можна було заповнити нічим. Їй так не вистачало поруч Ярослава. Все частіше виникало бажання бодай на мить опинитися поруч з ним, взяти, як колись, за руку і просто помовчати. Та він не давав про себе знати - наче в Лету канув.

Якось, спілкуючись в “Однокласниках”, випадково звернула увагу на одне із фото в друзях її друзів і відразу, наче струм пройшов по тілу. Це був він, не отой вже худорлявий юнак, а змужнілий із ледь посрібленими скронями чоловік. Місце проживання - Мюнхен. Не втрималася, написала коротке повідомлення, поцікавилася його життям. Відповідь була швидкою і лаконічною: “У мене все ОК”. Вона ж розтлумачила ці слова по-своєму. Мовляв, не лізь у моє життя. Стало сумно і боляче. Надія на зустріч, що раптом зажевріла у серці, миттєво згасла…

А ось і райцентр. За споминами не помітила, як і доїхала. Зупинила автівку і попрямувала до невеличкої крамнички із вивіскою “Живі квіти”. На мить розгубилася: які ж квіти подарувати йому на День народження? Колись він їй часто приносив білі ромашки, блакитні іриси або червоні тюльпани. А ще… троянди, оберемок ніжно-кремових троянд після довгої-предовгої розлуки.

Він все-таки озвався через півроку, відколи знайшла його у мережі. Повідомив, що приїжджає на батьківщину, запропонував зустрітися. Чекала в аеропорту на його приліт і хвилини здавалися вічністю. Потім вони стояли один проти одного і Дарина відчувала, що серце ось-ось вискочить з грудей від щастя і хвилювання. Майже день провели разом. Гуляли містом своєї юності, смакували вино з фруктами у затишному номері його готелю, і вона мліла від його очей та ніжного запаху троянд, а коли ввечері зібралася додому, намагався затримати її, як і тоді, коли сказала, що виходить заміж за іншого.

- Не залишай мене більше. Я заберу тебе із собою, ми одружимося і будемо нарешті щасливими… Я не можу без тебе...

Вона повільно вивільнилася з його обіймів:

- Ні, Славку, надто пізно щось змінювати у своєму житті. У мене є сім’я, без якої я також не зможу жити.

Він мовчки зітхнув:

- І що ж тепер?

- Ми будемо просто друзями, лише друзями, - знову повторила своє, - і не заперечуй, що це неможливо, інакше я не витримаю…

У відповідь він лише сумно поглянув їй у вічі.

- Я погоджусь на твою пропозицію, лише б ти була щасливою…

Дарина нарешті вибрала темно-червоні троянди і, розпитавши у продавця дорогу до селища, продовжила маршрут.

А ось і потрібний їй поворот. Чудова панорама знову відкрилася перед очима: рівнини чергувалися із невеликими пагорбами, поблискувала прохолодною водою невелика річка із пологими берегами, обрамленими плакучими вербами.

Пригадалося, як торік, приїхавши в Україну, Ярослав гостював тут у родичів, а заодно відзначав свій День народження. Зателефонував, просив її приїхати на святкування. Не насмілилася, побоялася людського осуду. Він не образився. Зрозумів її вагання, тільки зізнався, що бачити її тут було найбільшим його бажанням. Вона ж не змогла здійснити тієї заповітної мрії.

А тепер ось їде сама, без запрошення. Знає, він чекає її, хоча, може…

Призупинивши авто, запитала у зустрічного чоловіка, як їй їхати далі.

- Залиште отут машину і підніміться стежиною он до тієї церкви, а там побачите, - відповів той.

Йшла повільно, хвилюючись, бо хотіла і водночас боялася тієї зустрічі…

А ось і він. Красивий, молодий, усміхнений. Тільки в очах помітна печаль.

- Здрастуй, любий. Бачиш, я приїхала. Пробач, що не змогла тоді…

Він мовчав. Вона простягла руку, торгаючись його обличчя. Судоми здушили горло. Легкий вітер розвіяв волосся, лагідно торкнувся шиї, відкритих плечей, рук.

- Не плач, кохана, не плач, все буде добре, - здається, вона почула тихій шепіт. Хто це сказав? Ярослав чи вітер, що продовжував пестити її волосся, і чому тут така несамовита тиша, від якої можна втратити слух?..

- Прости мені, Ярославе, прости, за всі втрачені сподівання й надії, прости і з Днем народження тебе…

У відповідь лише тріснула гілка ще недозрілого глоду. Мабуть, її наполохала пташка, що зненацька прилетіла і сіла поруч, а може це прилетіла його душа, щоб в такий спосіб побачитися з нею?.. Дарина ще раз поглянула на усміхнене фото і поклала яскраві троянди на гранітну могильну плиту.