Юлія Кривульська ніколи не мала ілюзій щодо своєї роботи

-Юлю, що молода дівчина робить на, здавалося б, суто чоловічій роботі? Як ти потрапила до міліції?

- Передусім скажу, що я не поділяю роботу на чоловічу і жіночу. На службі ти, насамперед, міліціонер, а потім вже жінка. А в міліції я опинилася, бо це - моє покликання! Навчалася я в Рівненському державному гуманітарному університеті на спеці альності документознавство, на 4-5 курсі проходила практику на базі Костопільського райвідділу міліції. Тоді мене й зацікавила правоохоронна дія льність. Уявляла, як би гордо та гідно несла б я службу, дуже хотіла долучитися до такої важливої справи, яку виконують у міліції. Пізніше закінчила Волинське училище професійної підготовки працівників міліції. Порадилася з батьками, хоча самі вони прості робітники і ніхто з нашої сім’ї ніколи не носив погонів, підтримали мене цілком, і моя мрія здійснилася. Чи-то пак, змінилася - в дитинстві я марила професією військового льотчика, проте ні на секунду не шкодую, що обрала шлях правоохоронця.

- І що, виправдалися твої сподівання?

- Цілком. Я ніколи не мала примарних ілюзій щодо мі лі цейської роботи. У мене були досить чіткі уявлення про специфіку та практичний досвід. Я ніколи не прагнула сидіти у теплому кабінеті, а хотіла працювати у карному розшуку, серед простих міліціонерів, де й проходила практику. Маючи чоловічий склад характеру, я була готова зіштовхнутися з труднощами. Знала, що доведеться нести нелегку ношу, і, передусім, у моральному сенсі. Якщо відверто - то ця праця тяжка, і повагу людей вкрай важко заслужити, не кожен розуміє, як ми працюємо, яких часом титанічних зусиль слід докласти, щоб викрити злочинця та розкрити злочин. Проте і досі переконана - потрібно завжди залишатися людяною й небайдужою. Так, ми зобов’язані суворо дотримуватися букви закону, проте слід завжди пам’ятати, що за кожним злочином стоїть чийсь біль, смуток і жаль, невиправні помилки - люди. Звісно, йдеться не про важкі злочини, як зґвалтування, вбивства з корисливих мотивів тощо. Я про тих простих громадян, яких штовхнули на злочинну стежку обставини життя. Коли зголоднілий, замерзлий безхатченко краде з підвалу консервацію, то, зрозуміло, що жодних злих намірів він не мав, лише хотів задовольнити необхідні для існування потреби. Подібних злочинів, на жаль, дуже багато.

Буває різне, проте повсякчас, особливо у важкі моменти, згадую слова начальника карного розшуку Івана Руденка, що може бути важко, страшно, нестерпно, але варто розкрити хоча б один злочин - і ти відчуєш неабияку гордість, ейфорію, піднесення, що всі труднощі та зусилля не були марними, що ти - потрібен людям, ти - на своєму місці, що результат - є! І ці слова завжди стимулюють мене до роботи.

- Юлю, у свої 27 років ти вже встигла спробувати себе і в ролі дільничного інспектора, і на оперативній роботі. Як вдалося тобі подолати шлях від оперативника до посади помічника начальника ВЗГ та ЗМІ, яку ти обіймаєш наразі, і чи був він небезпечним?

- Небезпечним? Не знаю навіть - було різне. Запам’ятався випадок, коли ми отримали виклик про те, що раніше судимий за вбивство та зґвалтування чоловік замкнувся в хаті, увімкнув газ, та піджидав із сокирою свою сестру біля вікна. І ми з колегами мусили затримувати його, залізши через вікно з обох боків будинку. Тоді було справді моторошно, коли не знали, чи вийдемо з тієї хати взагалі, позаяк у приміщенні в усю вирував газ, та й сам чоловік, м’яко кажучи, був не в адекваті, оскільки в нього на тлі довготривалого зловживання алкоголем трапився напад білої гарячки.

А ще кумедний випадок, коли працювала дільничним інспектором у Демидівці, де довелося тримати справжній бій з важкими наслідками для меблів та штор у кабінеті (посміхається - авт.). Тоді привели одного затриманого захмелілого чоловіка, який теж поводився не зовсім адекватно, і був колишнім військовим, як він нам повідомив, брав участь у військових діях в Афганістані. Він почав скандал, сипав всілякі образи, а тоді скочив до мене через стіл… Але, як я вже казала, у мене чоловічий склад характеру, і прочуханки він отримав, як від чоловіка. Наступного дня, коли він протверезів, прийшов просити вибачення, причому з квітами та цукерками… І таке буває.

- Ти вже п’ять років працюєш у міліції. Що за цей час тебе особливо вразило і найбільше хвилює?

- Я звикла майже до всього: і до трупів, і до бандитів - особливого складу людей, з якими доводиться працювати. Проте, напевно, ніколи не примиришся з людською жорстокістю, жадібністю та підступністю, коли через банальні примхи, наживу людське життя ні в що не ціниться, коли так просто “ближній” може розтоптати чиюсь долю, мрії, сподівання…

- А що найважче, з чим тобі довелося зіштовхуватися, ти можеш назвати? Можливо, цілодобові чергування, затримання злочинців?

- Це, звісно, теж непросто. Коли торік відбувалися розбійні напади на банки, доводилося чергувати і вдень, і вночі. Йдеш на роботу і не знаєш, коли повернешся. Прийшов додому - чекаєш, що кожної секунди треба бути готовим “підірватися”...

Та найважчим для мене був час, коли я вела лінію з розшуку злочинців і безвісти зниклих. Потрібно було повідомляти людям про загибель їх рідних. Це, напевно, те, до чого ніколи неможливо звикнути.