Дуб замайорів жовтими хустками

Поряд з ними сидів досить молодий чоловік. Кожен сплеск радості, кожен вибух сміху болем відгукувався на його похмурому обличчі. Він весь стискався і ще більше замикався в собі.

Одна з дівчат не витримала і підсіла до нього. Вона взнала, що похмуру людину звуть Вінго. Виявилося, що він чотири роки просидів у нью-йоркській в’язниці і тепер їде додому. Це ще більше здивувало попутницю. Чому ж він такий сумний?

- Ви одружені? - Запитала вона.

На це просте запитання пролунала дивна відповідь:

- Не знаю.

Дівчина розгублено запитала:

- Ви цього не знаєте?

Вінго розповів:

- Коли я потрапив у в’язницю, написав дружині, що мене довго не буде. Якщо їй стане важко на мене чекати, якщо діти почнуть запитувати про мене і це заподіє їй біль... Загалом, якщо вона не витримає, хай з чистою совістю забуде мене. Я зможу це зрозуміти. “Знайди собі іншого чоловіка, - писав я їй. - Навіть можеш мені про це не повідомляти”.

- Ви їдете додому, не знаючи, що на вас чекає?

- Так, - насилу приховуючи хвилювання, відповів Вінго.

Погляд дівчини був повний співчуття. Вінго не міг не поділитися головним:

- Тиждень тому, коли мені повідомили, що завдяки гарній поведінці мене відпустять достроково, я написав їй знову. На в’їзді до мого рідного міста ви побачите на краю дороги великий дуб. Я написав, що якщо я їй потрібний, то нехай вона повісить на ньому жовту хусточку. Тоді я зійду з автобуса і повернуся додому. Але якщо вона не хоче мене бачити, то нехай нічого не робить. Я проїду повз.

До міста було зовсім близько. Молоді люди зайняли передні місця і почали рахувати кілометри. Напруга в автобусі наростала. Вінго у знемозі заплющив очі. Залишилося десять, потім п’ять кілометрів... І раптом, пасажири схопилися зі своїх місць, почали кричати і танцювати від радості.

Поглянувши у вікно, Вінго був, наче скам’янілий: всі гілки дуба були усіяні жовтими хусточками. Трепечучи від вітру, вони вітали людину, що повернулася в рідний дім.