Мінометник Моісеєнко обстрілював вулицю, на якій нині живе

- Ви народилися на Кубані, саме там вас застала війна. Як усе починалося?

- Повістку на фронт отримав у жовтні 41-го, якраз у день свого народження. А перше бойове хрещення прийняв одразу, щойно закінчив військове училище. Отримавши звання лейтенанта, з товаришем добирався у військову частину в районі міста Бельов. Дорогою нас помітили два німецьких винищувача та почали в повітрі робити захід, щоб обстріляти. Друг крикнув мені: “Лягай!”. Пам’ятаю, як кулі з “Мессершмітта” прошили землю в метрі від голови. Пілот зробив настільки низький захід над землею, що я навіть роздивився риси його обличчя, це була якась посмішка, невже вбивство собі подібних може приносити задоволення - подумав тоді я. Після цього фашисти вирішили, що ми мертві й більше не стріляли.

- Ви брали участь у визволені Рівного від фашистських окупантів, а зараз навіть живете на вулиці Соборна, саме в тому районі, який і обстрілювали з мінометів.

- За визволення Рівного отримав орден Червоної зірки. Наша дивізія знаходилася у складі 13-ї Армії Українського фронту, я командував мінометним взводом. На Луцько-Рівненський напрямок нас перекинули з білоруського фронту. До міста ми наближалися зі сторони Костополя, тому вимушені були форсувати річку Горинь. На щастя, на місці переправи був паром, який німці не знищили, але залишили на іншому березі. Щоправда, в деревах на тому березі фашисти залишили засідку, а паром був лише приманкою, довелося накрити їх мінометним вогнем. До околиць міста Рівне ми добралися 1 лютого та одразу зайняли дуже вигідну позицію на пагорбі, де на той час знаходилося єврейське кладовище. Місто з цієї точки дуже гарно проглядалося. Уранці ми приготували міномети до бою та добре замаскувалися. Заздалегідь я визначив об’єкти, де була найбільша дислокація фашистів, і щойно розвидніло, ми відкрили мінометний вогонь. Німецькі війська рухалися по нинішній вулиці Соборна у напрямку міста Дубно.

А зараз я мешкаю неподалік органного залу, цей район я колись і обстрілював. У той час це була околиця міста. Відступ німцям обмежували болота, які були в районі нинішнього торгового ринку Дикий та стадіону Авангард. За межами міста розбиті німецькі частини намагалися об’єднатися, але на заваді стали тувинські кавалеристи. Кіннота, озброєна шаблями, була дуже мобільною, тому напрочуд швидко наздоганяла та оточувала німецьку піхоту. Визволивши Рівне, наша дивізія вирушила в напрямку Луцька.

- Більше шістдесяти років ви носите в грудях шматок німецького осколку, де, коли і як вас було поранено?

- Трапилося це в Німеччині під час форсування річки Бобер. Ми готували вогневу позицію на березі річки, усе було ніби тихо, але з іншого берега за нами велося спостереження. Тому щойно німці побачили військового в офіцерський формі, навіть не пошкодували снаряду та раптом вистрілили. Після вибуху мені здалося, ніби в бік вдарила гілка дерева, проте, це, як виявилося, був уламок снаряду. Осколок пронизав ліву легеню і це спричинило внутрішній крововилив, легені заповнювалися кров’ю, медсестри проштрикнули бік шприцом та видалили кров, але через велику втрату крові довелося робити переливання. Кров для цього дала мені якась москвичка, тому після цього частково вважаю себе ще й москвичем.

- Андрію Костянтиновичу, знаю, що свої бойові шляхи ви ретельно описуєте у власних мемуарах. Власноруч склали мапу наступу. А де ви зустріли перемогу?

- Хочу сказати, що вже років двадцять пишу свої мемуари. Окрім власних спогадів, збираю матеріали, які стосуються історії нашої дивізії. Був би дуже задоволений, якби знайшлася людина, яка б відредагувала їх. Хочу надрукувати ці рукописи, хоча б у вигляді невеличкої книжечки. А стосовно кінця війни, то мій подальший шлях до Німеччини пролягав через Польщу. У квітні 45-го ми прямували на Берлін, а кінцевою точкою бойового шляху було чеське місто Карлови-Вари. А вже після перемоги зворотній шлях нашої дивізії проходив тим самим знайомим маршрутом, яким ми і наступали. Тому одразу після війни, коли в серпні 46-го нашу дивізію розформували, я опинився на Рівненщині.

- Як зараз живеться ветерану? Чи турбують побутові проблеми?

- Роки вже не ті, трохи здаю, але дуже добре, що до мене приходить жіночка - соціальний працівник, яка мені готує. Якось виникла проблема - у квартирі відключили газ, я цього не очікував. Сталося так, що я хворів, і тому нікому не відкривав двері. Сусіди десь відчули запах газу, та вирішили, що я не вимкнув його, ще й двері не відчиняю. Тоді мені довелося навіть електричну плитку придбати, щоб готувати їсти, адже мешкаю один. Ось такі бувають життєві казуси, коли хворієш. Тоді і виходить, що головна проблема - це здоров’я. Нібито ще не так давно було 12 ветеранів - визволителів Рівного, але час летить дуже швидко, ветеранів - Великої Вітчизняної залишається все менше і менше. Тому і тих, хто визволяв обласний центр Рівненщини, зараз у живих залишилося лише троє. Історія міста Рівне й моє життя тісно пов’язані, тому просто вважаю своїм обов’язком піти на парад 9 травня.