Недоступне “доступне житло”

Тоді в суспільстві, яке дізналося про те, що держава допоможе поліпшити умови проживання тим, хто цього потребує, розпочався справжній бум. Телебачення і радіо, газети та Інтернет буквально рясніли повідомленнями про цікаві пропозиції придбання житла у кредит. Ось тільки процес цей тривав не надто довго. Адже цей бум стосувався не тих, кому потрібно поліпшити умови проживання, а швидше тих, хто цю ідею придумав і, звісно, був зацікавлений в її розповсюд­женні та реалізації. Звістка про покращання житлових умов розлетілася швидко, а все для того, щоб люди скористалися соціальною ініціативою Президента.

І справді ­ ідея нібито хороша. Хоч і пов’язана з кредитами. Що ж насправді запропонувала держава? Дві програми “Доступне житло” і “Здешевлення іпотечних кредитів”. У першому випадку громадянин платить 70% від вартості житла, держава платить 30%, у другому ­ можна взяти кредит терміном на 15 років під 16% річних, з яких: 13% оплатить держава, а 3% – громадянин.

На Рівненщині знайшлися громадяни, які скористалися програмою “Здешевлення іпотечних кредитів”: з початку 2013 року 10 наших земляків, торік ­ 24 (інформація з сайту Рівненської ОДА станом на 17 травня 2013 р.). Щодо програми “Доступне житло”, то цим соц­проектом скористалися 52 родини Рівненщини (інформація з сайту Рівненської ОДА станом 23 травня 2013р.). Отже, загалом 86 людей скористалися соціальною ініціативою Президента і нібито покращили житлові умови. Але чи так це насправді? Давайте розберемося.

Нещодавно Президент України Віктор Янукович заявив: “Реалізація програми “Доступне житло” стимулюватиме розвиток будівельної галузі та створення нових робочих місць” (інформація з сайту Рівненської ОДА від 22 лютого 2013 р.). Але чому ж тоді на Рівненщині лише 86 жителів скористалися такою можливістю, якщо це так доступно? Невже нікому не потрібне житло? Чи причина криється в іншому? Причина, виявляється, досить банальна ­ купити житло справді дорого, і це можуть дозволити собі лише люди, які мають достатньо грошей, щоб не перейматися проблемою, де взяти ту чи іншу суму на харчування, одяг, прид­бання авто, тощо. Але в більшості таким, а це, як зрозуміло, не бідні бізнесмени, які рахують кожну копійку прибутку, не потрібні такі програми. Адже вони купують житло в новобудовах або будують його самостійно, придбавши старенький будиночок в межах міста чи на його околицях. Можливо, квадратний метр такого житла обійдеться дорожче, але тоді людина не матиме справу ні з кредитами, ні з банками, ні з будівельними організаціями, найчастіше сумнівного походження. Такий бізнесмен або одразу сплатить за готову квартиру, яка йому “впаде в око”, або розпочне будівництво власного житла. Програми ж доступного житла мали б застосовуватися до трохи бідніших людей, але житло для них шукають найчастіше у довгобудах, які розпочинала будувати одна фірма, а згодом взялася добудувати інша. А з таким будівництвом завжди виникають певні проблеми, і гарантій, що житло буде збудоване в зазначені терміни, теж ніхто не дасть. Чому? Однією з причин є те, що бажаючих придбати таке житло не надто багато. А все через те, що людина, яка скористалася програмою і вже платить кредит, повинна чекати на інших, які теж приєднаються до проекту, тому що лише її грошей буде замало. А коли з’являться такі бажаючі? На це вам ніхто відповіді не дасть. А ось кредит платити треба щомісяця. Звідси і небажання платити за мрію, яка невідомо коли здійсниться.

Отже, як бачите, все у нас не так. І ніби справа хороша, а ось результат… У такому випадку чи не краще було б самій державі в кожній області зайнятися будівництвом державного житла, віддавати його в кредит на ті ж 15 років, під ті ж відсотки, при цьому продемонструвавши на кількох прикладах темпи будівництва і якість житла. Відповідно, вкладені гроші в будівельну галузь створили б нові робочі місця з гарантованою державною виплатою заробітку. Чи не про таке стимулювання говорив Президент? Тоді б і відсотків не довелося платити банкам, і житло було б, напевно, набагато доступнішим, якіснішим і плановим. Тоді б і кількість бажаючих була б набагато більшою. Людина б мала можливість побачити, що їй пропонують і за яку ціну. Ось таке житло і справді могло б називатися доступним.