І знов наснилося минуле…

Біда не ходить одна

Не встигла залишити рідну домівку, як надійшла сумна звістка - на 61 році життя раптово помер батько. Отак зненацька: працював, не скаржився на здоров’я, і в одну мить його не стало. Раптовий серцевий напад - констатували лікарі, але хіба від цього легше? Невдовзі після татової смерті злягла мама, а через місяць і вона відійшла у вічність. Марія навіть на похороні батьків не була - повідомлення прийшли із запізненням, та й чи змогла б вона тоді вирватися від своєї примхливої сеньйори, щой­но влаштувавшись на роботу? Доводилося, зціпивши зуби, мовчки тамувати душевний біль. Навіть вночі не могла дати волі сльозам, аби вранці не з’явитися перед хазяйкою із заплаканими очима. Дякувати Богу, що діти були поруч, а то, мабуть, збожеволіла б від туги та самотності. Та недарма кажуть: біда не ходить одна. Не встигла оговтатися від втрати рідних, як приголом­шила ще одна новина… “Ліпше б цього не згадувати”, - важко зітхнула і від пекучих спогадів болісно защеміло серце.

Не сполохнути б щастя

Марійка з Олексієм були знайомі з раннього дитинства. Народилися і виросли в одному селі. Після десятирічки дівчина вступила до педагогічного, а Олексій подався до сільськогосподарського. А оскільки їхні ВУЗи знаходилися в різних обласних центрах, бачилися нечасто - здебільшого листувалися. Якою вона була щасливою, коли в день вручення диплома юнак освідчився їй в коханні і запропонував стати його дружиною. Через місяць закохані побралися. Та Марія змушена була їхати працювати за розподілом, тому молодятам довелося на певний час розлучитися. Тепер вона рахувала кожен прожитий день, з нетерпінням чекала зустрічі з коханим. Через рік їй все-таки вдалося повернутися у рідне село. Працювала педагогом у сільській школі, Олексій - агрономом у місцевому колгоспі. Жили разом з Маріїними батьками у великому просторому будинку. Невдовзі народився первісток. Стосунки молодого подружжя були чистими й безхмарними, тому жінка не раз ловила на собі заздрісні погляди колег. А вони просто кохали одне одного і були безмежно щасливими. Коли Іванко пішов у перший клас, Марія зважилася на другу дитину. Дуже хотіла донечку, але на світ з’явився Василько, а через два роки - ще й Романко. Олексій ходив з гордо піднятою головою і вважав себе найщасливішим батьком у світі, а Марія змирилася зі своєю нездійсненою мрією про дівчинку.

“Зате матимеш аж три невіст­ки”, - любив жартувати Олексій, і при цьому кидав закохані погляди на дружину. А вона ніяковіла, як в юності. “Це ж треба - незабаром чотирнадцять років, як побралися, а їхнє кохання таке ж палке, як і у перші місяці одруження.

У пошуках

заробітків і… пригод

Непомітно минав час і, здається, ніщо не могло зашкодити розміреному життєвому плину, зіпсувати ідилію родинного щастя. Однак перші неприємності не забарилися - колгосп розформували і Олексій втратив роботу. Одних Маріїних заробітків й так не вистачало для всієї сім’ї, а коли почалися постійні невиплати зарплатні педагогам - то й поготів. Олексій ходив, мов у воду опущений. “Іванко незабаром закінчує школу, мріє стати юристом, а наші статки не дозволяють дати йому належну освіту, значить, потрібно їхати на заробітки”, - сказав він якось дружині.

- Ти з глузду з’їхав, - не вгавала жінка, - нікуди я тебе не відпущу. - Дасть Бог, якось викрутимося...

Він чудово знав, що це лише слова-заспокоєння, адже реального виходу зі свого становища ніхто з них не бачив.

З болем у серці покидав він своїх рідних, відправляючись у чужу невідому йому Іспанію. Важко доводилося призвичаюватися до нових звичаїв, мови, втомлювався, працюючи на сезонних роботах, а зароблені гроші переказував сім’ї. Майже три роки не мав він права приїжджати на Батьківщину, а коли нарешті отримав дозвіл - відразу провідав рідню. Як виросли за цей час його хлопці! Іванко вже став студентом, менші навчалися в школі. От тільки Марійка дуже змарніла. Коли знову зібрався їхати, плакала, благала залишитися, ніяк не хотіла відпускати його від себе. Йому шкода було дружини і водночас навіть собі боявся зізнатися, що якась невидима сила манила його туди, на чужину, і він вже нічого не міг вдіяти зі своїм серцем. Можливо, Марія колись зрозуміє його і зможе пробачити оте тимчасове захоплення (з ким не буває), а зараз вона не повинна нічого знати, бо й, зрештою, він не впевнений у своїх почуттях до Ольги (ледь спромігся вимовити її ім’я).

Так і поїхав з дому з важким серцем, відчуваючи провину за свою зраду. Марія ні про що не здогадалася, бо й гадки не мала, що її коханий здатен на такий вчинок.

Гірке прозріння

Через два роки Олексій прислав запрошення: кликав її з меншими синами до себе. Мовляв, Іванко вже дорослий, навчається в університеті, дасть сам собі раду, грошима йому допомагатимуть - тож не пропаде. А Марії варто пожити по-людськи, не перевантажуючи себе невдячною роботою по господарству.

Марія вагалася. Тут її домівка, батьки. А там все чуже, далеке. Чи ж зможе звикнути?

Сумно і незатишно було на душі, коли залишала рідне подвір’я. Гірко плакала мама, обій­маючи доньку та внуків, прощалася, наче назавжди. Похмурий стояв батько, і відчувалося, як йому було важко розлучатися з дітьми.

- Може, вже й не доведеться побачитися - сказав глухим від хвилювання голосом і відвернувся, аби не помітили його сліз.

Чи ж могла подумати тоді Марія, що бачить батьків востаннє? Якби ж то знала. Мабуть, ніколи і не залишила б домівку, не піддалася на Олексієві вмовляння, що там, у Іспанії, їй буде ліпше, бо хіба може бути десь краще, ніж на своїй землі?

Спочатку все було гаразд. Поселилися вони у невеличкому містечку на півночі Іспанії. Орендували скромну, але затишну квартиру. Діти навчалися в школі, Марія влаштувалася на роботу, доглядала стару немічну жінку, чоловік багато працював. Бувало, часто приходив опівночі, інколи відлучався з дому на декілька днів, мотивуючи це специфікою своєї роботи. Вона вірила йому, не підозрюючи нічого поганого. Важко переживаючи втрату батьків, не брала до уваги те, що в Олексія все частіше і частіше траплялися “непередбачені ситуації”, проте додому він завжди повертався у доброму настрої і обов’язково з гостинцями. От тільки вихідні останнім часом проводила вона одна з дітьми, та що вдієш - зайнята людина, про них же турбується.

Якось погожого недільного дня вибралася вона з дітьми на прогулянку. Аж на серці трохи полегшало - на мить відступив біль втрати. Присіла на лавочку, спостерігаючи за витівками хлоп’ят - і раптом... Невже привиділося? Зірвалася, наче окропом ошпарена - поруч крокував її чоловік у парі з молодою чорнявою жінкою, тримаючи на руках світловолосу дівчинку, як дві краплі води, схожу на їхнього наймолодшого сина. Стояла окам’яніло, а він пройшов повз, і навіть не помітив ні її, ані дітей, що бавилися неподалік…

Не пам’ятає, як добралася додому. Все не могла повірити побаченому. “А може, помилилася, може, на неї найшло якесь запаморочення? Ось прийде Олексій і розвіє всі її сумніви”, - тішила себе думкою.

Але він не повернувся ні цього дня, ні наступного. Лише на третій вечір прийшов - похмурий та дратівливий.

- Втомився? - Ледь видавила з себе і аж злякалась свого голосу.

- Та трохи, - кинув знехотя, і попрямував до спальні, даючи зрозуміти, що не бажає більше розмовляти.

Та жінка знала, що допоки не з’ясує причину своїх підозр - не заспокоїться.

- Олексію, те, що я бачила вчора - це правда? - нарешті зважилася на запитання.

Він лише ствердно кивнув головою. А тоді виклав все, як на долоні: і як познайомився з Ольгою (вона також заробітчанка з України), і як почав навідуватися до неї на українські борщі, і як згодом стали близькими… Насправді і гадки не мав, що це випадкове знайомство переросте у щось більше, адже він завжди любив (і досі любить) свою дружину, синів Та коли народилася Софійка, його, мов магнітом, тягнуло туди, до цієї крихітки. Можливо, тому, що, окрім синів, він завжди мріяв про донечку. І ось тепер мусить розриватися між двома вогнями, адже не хоче втратити ні законних дітей, ані дитину, народжену поза шлюбом…

Марійка слухала цю сповідь і не могла повірити, що це говорить її Олексій, якому так вірила і якого так кохала. Виявляється, він мав стосунки з тією жінкою ще до приїзду Марії в Іспанію. Тоді навіщо забрав її з України, вирвав з отчої домівки? Невже в такий спосіб хотів загладити свою вину перед ними?

Безліч думок роїлося в голові, набігаючи одна на одну. Що тепер діяти - не знала. Перше бажання було - забрати дітей і повернутися на Батьківщину. Однак цього не могла зробити, адже жила поки що на нелегальних умовах, а по-друге, якщо і вдасться повернутися, то чи зможе вона, сільська вчителька, без допомоги чоловіка утримувати сім’ю, а тим паче - платити за навчання найстаршого сина Івана? Залишалося одне: змиритися із долею обманутої жінки задля благополуччя дітей. Та хіба це можливо? Ні, з Олексієм вона не зможе більше жити. Нехай іде до цієї іншої, а вони якось вже обходитимуться без нього, навіть тут, на чужині.

Нове життя і старий біль

Він не опирався. Швидко спакував валізи, попросив її дозволу бачитися з хлопцями, обіцяв допомагати фінансово і пішов. А коли за чоловіком зачинилися двері - Марія відчула, як на душі стало порожньо і водночас байдуже…

З тих пір її неначе підмінили. Знайшла високооплачувану роботу, почала ретельно стежити за своєю зовнішністю, кожну вільну хвилину приділяла дітям. Не плакала і не скаржилася на своє безталання. У неї з’явилися нові подруги, можливість відвіду­вати дорогі магазини, кафе. Про колишнього чоловіка не згадувала, наче його ніколи не існувало, хоча Олексій навідувався частенько до дітей, пропонував допомогу, а якось став перед нею навколішки і зі сльозами на очах просив вибачення за скоєне. В ту мить, окрім жалю, він не викликав у неї жодних почуттів. Перегоріло все ще тоді, відколи довідалася про його зраду.

Тепер нарешті вона зуміла довести йому (і собі також), що обійдеться без його опіки і любові. От тільки ночі тут чомусь надто довгі: навіюють тривожні думки, що ятрять серце. Та ще ті сни… Сьогодні знову наснилося минуле, а начебто і не спала…