Ми вище прапор підіймемо!

На презентації наукової монографії, яка відбулася в рівненській обласній бібліотеці, разом із автором книги зібралися люди, які творили історію в ті буремні роки. Іван Дем’янюк розповів, що метою його дослідження було висвітлити боротьбу, яка тривала на Рівненщині навколо питання символіки між національно­демократичними угрупуваннями та партійним активом комуністичної партії України. Історію робили конк­ретні люди, яких в книзі перераховано більш як 600 осіб, але автор книги зауважує, що їх було значно більше. Ідеєю книги було не тільки описати ті історичні події, але й ще вшанувати людей, причетних до них. Також у науковій праці розкривається тематика форм і методів боротьби з процесу поширення символіки.

Характерну для того часу історію розповів ветеран Народного Руху України Микола Вельгус – “у ті часи ще задовго до створення товариства шанувальників української мови “Просвіти” та Народного Руху ми думали, як підняти державний національний прапор. При тотальному нагляді правлячих комуністичних функціонерів та спецслужб КДБ це було нелегко зробити. Жінки­патріотки шили вдома жовто­блакитні прапори. І ось з’явилася нагода, коли ми першого разу збиралися в Берестечку. Тисячі людей їхали туди окремими групами, щоб не викликати підозри в міліції. За два дні до зібрання ми завезли туди національні прапори без древка та роздали їх патріотичним мешканцям. А вже під час зборів заходили до цих людей додому, брали прапори та чіпляли їх на древка, які привезли із собою. Я придумав ще одну хитрість ­ взяв із собою до Берестечка радянський прапор України та ніс його в чохлі. Міліція кілька разів зупиняла, питала що в чохлі. Я відповідав, мовляв несу із собою національний прапор України. Вони гадали, що це жарт, але усе ж примушували виймати прапор, і коли бачили, що він радянський, то звикли до цього. Коли я дістався обумовленого місця то підняв цей радянський прапор УРСР, це було сигналом для зібрання, як ми планували раніше. Після цього дістали жовто­блакитні прапори і причепили їх на древка. У нашій колоні з двохсот чоловік було вже 15 прапорів, з якими розпочали рух. Але щойно пройшли 50 метрів, як працівники міліції, перевдягнені в цивільне, яких було значно більше, перегородили нам шлях. Міліція пояснила, що не пускають нас до зібрання людей, тому що вони за національний прапор нас поб’ють. Згодом міліція намагалася забрати в нас прапори, розпочалася штовханина. І хоча нас було менше, ми все ж відтіснили міліціонерів до канави та пішли далі з прапорами. Підій­шли до загального зібрання людей на полі Берестецької битви, де нас зустріли оплесками”.

У книзі також викладений факт встановлення жовто­блакитного прапора на будівлі міськвиконкому 17 червня 1990 року.

“Попередньо, в травні місяці, президія міської ради народних депутатів внесла пропозицію до Верховної Ради УРСР прийняти рішення про затвердження української національної символіки. Водночас Рівнерада проголосувала за рішення про дозвіл використання синьо­жовтого прапора, герба­тризуба та гімну “Ще не вмерла Україна”. І ось вже після відзначення Дня пам’яті полеглих героїв козаків Богдана Хмельницького в музеї­заповіднику “Козацькі могили” велика кількість учасників повернулася до Рівного. На майдані біля Свято­Воскресенського собору у присутності голів міськради та міськвиконкому, а також єпископа УАПЦ Миколая 10 тисяч рівнян прийняли присягу на вірність громаді міста. Поблизу міськвиконкому голова міськвиконкому Іван Федів та народні депутати УРСР Василь Червоній, Василь Пилипчук та Левко Лук’яненко стали в люльку підйомної машини та встановили на даху, поруч із прапором УРСР, блакитно­жовтий прапор. Уже 29 червня в газеті “Червоний прапор” було розміщено звернення членів та кандидатів Рівненського міськкому КПУ, в якому вони стверджували, що національний прапор був встановлений з повним ігноруванням демократичних принципів. Проти цього в газеті було зібрано усього 70 підписів. Комуністичні лідери не зважали на думку 10 тисяч рівнян, які своєю присутністю на зібранні підтвердили рішення встановити національний прапор на будинку міськвиконкому”.

Автор книги Іван Дем’янюк повідомив, що певну кількість книг передає безкоштовно бібліотекам та навчальним закладам області. Також він зазначив, що буде продовжувати вивчати тему боротьби за незалежність України і працюватиме над великою історичною книгою, та планує створення архіву громадянського суспільства на Рівненщині.