Не відмовляйся від мене, коханий!

Щось знайоме вловила у ньому. Серце тьохнуло: невже? Коли вже він опинився позаду, Зіна несміливо мовила: “Здрастуй, Максиме!” Чоловік озирнувся і зупинився. Дивився на незнайомку і не міг пригадати, де ж він її бачив. Та через якусь мить так само несміливо сказав: “Зіно, це ти?!” Вони кинулися одне одному в обійми, ніби рідні, ніби чекали цієї зустрічі, а потім відсахнулися, бо ж давно вже були такими далекими і чужими.

Зіна тоді вчителювала у їхньому селі, коли Максим повернувся з армії. Вони познайомилися в клубі на танцях, закохалися. У Зіни то було перше кохання, тож вона шаленіла від щастя, бо нарешті світле почуття прийшло до неї. Максим познайомив тоді дівчину зі своїми батьками. Вони мріяли про весілля. Та одного разу, коли Зіна поїхала на вихідні додому, Максим пішов із хлопцями на танці у сусіднє село. Не знала про це Зіна. А коли повернулася, Максим чомусь не зустрічав її, як завжди. Тривожно затремтіло серце. І не даремно. Бо у понеділок Максим зізнався, що зустрів ту дівчину, яку кохав до армії, і сказав, що буде з нею одружуватися, а у Зіни почав просити пробачення. Дівчину тоді ніби струмом ударило. Нічого не сказала. Просто не було слів. Не могла повірити в те, що Максим так міг розтоптати її кохання. Не просила, не благала його, тільки на прощання сказала: ”Знай, Максиме, тебе так ніхто не буде любити, як я. Пам’ятай про це завжди. Я стерплю все, хоч би як мені не було боляче. Я бажаю тобі того щастя, про яке ми мріяли з тобою тихими літніми ночами”. Зіна так розчулила Максима, що він пустив сльозу. Хотів забрати свої слова назад, пригорнутися до коханої, та якась сила стримувала хлопця. Не міг Максим тоді знати, що його майбутня теща, напоїла його чар-зіллям, приворожила до доньки… Тож одружився Максим з Вікторією. А Зіна не змогла жити поруч із коханим, тому виїхала з села і більше вони не зустрічалися. Відтоді минуло двадцять п’ять років.

Вони сіли на лавку. “Як же ти живеш, як склалася твоя доля, - сумно дивлячись на Зіну, запитував Максим. – Ти знаєш, я все життя відчуваю провину перед тобою і не можу пробачити собі того, що сталося між нами”. Зіна дивилася на Максима. Як він змінився! Куди зникла та посмішка, від якої так мліло колись її серце? Де той чорний чуб, яким він так пишався? Та й зморшки під очима не пасували Максимові аж ніяк. Їй в душі чомусь стало жаль його.

“Отак і живу, Максиме, - розповідала про своє життя Зіна. - Після того, як ти мене покинув, я вийшла невдовзі заміж. Не любила Івана, але така вже наша дівоча доля – виходиш заміж за того, хто засватає, бо той, кого любиш, відвертається. Прожила з чоловіком п’ятнадцять років, та життя наше з ним не склалося. Спочатку ніби й добре було, а потім, коли народилася наша донечка, Івана ніби хтось підмінив. Почав заглядати до чарки, багато часу проводив з друзями-пияками. А коли я намагалася зупинити його – піднімав на мене руку. От і не витримала я та й розлучилася з Іваном. А через рік він помер. Про тебе, Максиме, не забувала ніколи, хоча ти й образив мене. Я і доньці розповідала про своє перше зрадливе кохання, яке ще й досі не забулося. Донька моя, Олеся, вийшла заміж за хлопця із сусіднього села, а я залишилася сама. Сваталися до мене чоловіки, та я всім відмовляла. Але в селі ж без чоловіка важко, тому я вже була погодилася прийняти до себе сусіда, у якого померла дружина. Але перед тим, коли вже Павло мав прийти до мене, уві сні побачила тебе, Максиме. Ти ніби прийшов до мене в хату такий гарний, молодий, яким був тоді, коли ми розлучилися, і сказав: “Не виходь. Зіно, заміж. Я тебе ще кохаю і повернуся до тебе”. То був тільки сон, але я чомусь повірила тобі навіть уві сні. Відмовила Павлу, жила надією, що сон колись стане дійсністю”. Зіна помітила, як Максим після її останніх слів чомусь повеселішав, на його обличчі з’явилася посмішка. “От і вся розповідь про моє життя, - підсумувала Зіна. – А зараз, Максиме, твоя черга розповісти про себе. Ти, певно, щасливий у житті, адже одружився з тією, яку так кохав”. Обличчя Максима стало сумним. Він довго мовчав. Мовчала і Зіна, дивлячись на нього. “Не спізнав я щастя, Зіно, з Вікторією. Не кохала вона мене так, як ти. Не раз згадував тебе і думав: чому ми тоді були такими необачними і випустили щастя з рук, коли воно було так близько?” І повідав Максим своїй колишній коханій про власну нещасливу долю та поневіряння по світі. Зіна мовчки слухала і тільки хитала головою. “Не міг ніколи подумати, що у людини може бути такий апетит до грошей, - розповідав Максим про Вікторію. - Яку б суму я не привозив, моїй дружині цього було замало. Вісімнадцять років провів на заробітках, п’ятнадцять з них - у Тюмені. Не бачив сім’ї. Діти виросли без мене і вже створили власні сім’ї. Не зміг поховати навіть батьків, бо занадто пізно дізнався про їх смерть. Вікторія цим не переймалася, жила, як хотіла… А коли я приїздив на місяць додому, вона була зі мною лагідною лише в перші дні, поки рахувала гроші. Далі моя присутність її просто дратувала. Не раз доводилося ночувати у брата чи сестри, бо не міг витримати скандалів, які влаштовувала дружина. Терпів усе заради дітей, але одного дня терпець увірвався. Я відчув, що втрачаю здоров’я, тому відмовився від роботи в Тюмені. Вікторія шаленіла, не розмовляла зі мною. Але і вдома без роботи я не сидів жодного дня. Влаштувався до знайомого підприємця. Та коли приніс дружині першу зарплату (тисячу гривень), вона кинула ті гроші мені у вічі. Звісно, тисяча гривень - це не тисяча доларів, яку я привозив з Тюмені! Потім Вікторія заявила, що з такими “заробітками” я їй не потрібен. Ось яким було моє життя, Зіно. Ми з Вікторією розлучилися, зараз живу сам на приватній квартирі. Тепер я зрозумів, що людині для щастя потрібно не так уже й багато. Мені, наприклад, мого нинішнього заробітку вистачає на життя”. Незчувся Максим, як Зіна взяла його руку у свою і міцно стиснула. Пригорнулася до нього, глянула ніжно у вічі і сказала: “Ніколи не вірила у сни. Відтепер віритиму, бо то, напевно, Бог влаштував нам сьогоднішню зустріч, щоб ми вже не розлучалися ніколи. Чи ти може й зараз відмовишся від мене, Максиме?”

Він міцно обійняв її і вони завмерли у довгому поцілунку, як тоді - двадцять п’ять років тому. Перехожі засуджували їх, та їм було байдуже, бо до них повернулося втрачене кохання.

“Я тебе не відпущу нікуди, коханий, не потрібні мені долари”, - шепотіла Зіна. Зрадів цим словам Максим, бо йому так хотілося сімейного затишку, якого він не спізнав за ті довгі прожиті і втрачені роки з Вікторією.