ДВІ СІМ’Ї - ДВІ РІЗНІ ДОЛІ

­ Не прикидайся дурником, ­ відповів на те. ­ Тобі ж відомо, що в мене п’ятеро діток. А це, як Бог дасть, буде шостеньке.

­ О, так, так, ­ ніби все згадав, погоджувався Антон. ­ А я все думав, що в тебе вже їх біля десятка. Але ж яка там різниця: що шість, що десять? Все рівно багато. Це ж скільки ротів?! Уявити важко! А їх годувати треба, одягати. Навіщо ти ними світ зав’язуєш? Он в мене один синок, і то вдвох з жінкою ради не можемо дати. А якби було б стільки, як у тебе? Тоді справді потрібно було б з мосту ­ та в воду. Наплодить ­ то одна справа, а виростити ­ зовсім інша. Що зможеш дати всім шістьом, як вони у тебе за шматок хліба, мов собаченята, гризтись будуть? А я, на відміну від тебе, свого сина доведу до пуття, бо ж один у мене.

Важко було слухати це Гордію. Але що має, те має. Захищатись не хотів, та й не було сенсу. Лише мовив, наче на виправдання: “Дав Бог діток, дасть їм і долю”.

Коли Гордій прийшов додому, старші діти вже приготували вечерю. Він сів за стіл і прокрутив у пам’яті своє життя. У голові одна думка підпирала іншу. Спокою не давала розмова з Антоном. Та чого думати про ті слова, що сказав про дітей товариш? Чого ображатися на людину? Адже добре знає характер Антона. Бо ж виросли разом, товаришували з дитинства. Не один рік за однією партою в школі сиділи. Одного дня й до війська йшли. А після служби парубкували разом. Усього в їхньому тоді юному житті було доволі. Радість і горе ділили навпіл. Одне слово ­ друзі.

Але швидко пройшла та золота пора. Потрібно було вже думати про сім’ю. Гордій перший вирішив стати на сімейну дорогу. Невдовзі до спокійної, як вода, і чистої душею Тетяни прислали сватів. Весілля не забарилось. Гуляв Гордій з молодою дружиною, скільки сил мав. Не відставав від нього й Антон. Де ж там відстанеш, якщо найкращий товариш одружується! Всюди встигав: то біля молодих навприсядки витанцьовує, то вже, дивись, дівкам очі замилює, у танок веде. Молодість, бачте, на те й молодість. Оце свято для Антона, оце радість!

Та все рано чи пізно закінчується. Прийшов тверезий ранок. Несолодко якось було на душі в Антона, хоч щиро радів за друга, його вибір. Вперше відчув себе самотнім. Не думав раніше, що так буде. Пустота заполонила його серце. Адже в минулому залишається гарна дружба з Гордієм, їхні вчинки, їхнє, зрештою, життя. Тепер його друг мав жінку, з якою в одному човні плистиме подальше життя. Хоч і залишиться Гордій тим самим Гордієм, але душа якась уже не та, не така близька, не така відкрита. Тяжко було відпускати найкращого друга, друга дитинства. Та життя є життя. Змінювати його закони ми не в силі.

Пройшло трохи часу й у Гордія народилась донечка. За кума, звісно ж, попросив Антона. А куди ж йому дітися від нього, хоч бачилися тепер уже рідше, ніж раніше. Сімейне життя вносить свої корективи. Але теплі і дружні стосунки між собою намагалися підтримувати. Очевидно, магічно подіяли на Антона, бо твердо вирішив: доволі парубоцтва, пора братися й собі за голову.

З одруженням теж вирішив не тягнути. Дівчину із сусіднього села привів. Гарна була, як намальована. Відтак створили сім’ю. А невдовзі в колисці став покрикувати синок Юрко. Його народження добряче змінило Антона. Не таким став чоловік у ставленні до ближніх, знайомих. Зам­кнувся в собі, гордість стала нагадувати про себе все частіше. А коли придбав авто ­ то взагалі було не підходь. Хоч кланяйся йому. Сусідів не переставав учити, як треба жити, що робити. Хвалився малим Юрком кожному зустрічному. От у мене, мовляв, син, отак син ­ не те, що в інших. А Гордія, найкращого друга, взагалі відверто на сміх почав брати, що в нього стільки ротів у хаті. Та на все воля Божа.

Пройшов той нелегкий для Гордія час. Виростив і гарно виховав шестеро дітей, усі вони дружно один за одним позакінчували хто ПТУ, хто інститут, та й випурхнули з батьківського гніздечка. Створили власні сім’ї, часто навідуються до батьків, дякують за любов і турботу, належне виховання. Бо ж добре розуміють, як важко давати раду в багатодітній родині. Та Гордій з Тетяною з честю справились з цією нелегкою справою, і тепер пожинають плоди щирої вдячності від рідних дітей. Не так давно найменша донечка привела батькам у дім зятя. Тож всі разом хазяйнують у сім’ї Гордія. Живуть хоч небагато, але в злагоді та любові, а це найголовніше.

Натомість Антонове життя склалося не так гладко, як мріяв. Нещодавно поховав дружину. Очі від сліз не просихають, адже назавжди у вічність відійшла найдорожча людина. Якби міг, то ліг би поруч із нею. Так не хотілося лишатися самому на цьому світі. Нема з ким поговорити, нема кому пожалітися на свою долю.

Адже синок Юрій, яким так вихвалявся, виріс зовсім не таким, яким би його хотіли бачити рідні. Не змогли вони прищепити ті моральні цінності, з якими син міг би твердо ступати по життю. А може, не розумів того, що вчили і казали батьки, бо ріс одненький. Ні в чому не бачив потреби. Захотів іграшку – і ось вона вже в нього, сподобався велосипед – і ось уже є чим похвалитися перед ровесниками.

Батьки завжди хотіли довести свою любов єдиному синочку, тому й виконували всі забаганки. Годили в усьому. Через це, можливо, й виріс зов­сім не таким, як хотілося б. Ще з юності почав заглядати в чарку. Де яка в селі бійка ­ там і він. Не пропускав жодної. Не раз мати плакала, коли п’яного й побитого приводили додому. А далі в сльозах зашивала порваний одяг нащадка, лікувала рани. Можливо, саме тому не витримала таких випробувань та й віддала душу Богові. Хтозна...

Не раз Антон просив сина, щоб одружився. Думав, буде дружина, діти, то й утихомириться, візьметься за розум. Буде жити, як інші. Та де ж він одружиться?! Хіба ж захоче хтось із дівчат своїми руками накинути зашморг на шию власної долі? Хто піде за ледаря і п’яницю?

З кожним днем здоров’я Антона помітно погіршувалось. Очі позападали десь далеко­далеко вглиб, й густі зморшки в кілька рядів покрили обличчя чоловіка. На цілих двадцять літ виглядав старішим. Так сильно змінило останнім часом нелегке життя. Здавалося, що в пеклі набагато краще, ніж зараз тут. Не міг без сліз дивитись, як не живе, а існує на цьому світі син. Батькове серце такого не витримало ­ дало збій. Непритомний упав на ліжко. Син цього не бачив, хоч лежав поруч на підлозі, скошений черговий раз клятим алкоголем.

Антон опам’ятався і відчув, як хтось дужою рукою підняв його важку голову. Це був Гордій. Він простяг води немічному господарю. З небаченою жадібністю вчепився у кварту і цідив воду крізь гарячі губи. Ніби трохи полегшало. Щось важке відлягло від серця чоловіка. Але не надовго. Напівзаплющені очі не зводили погляду з Гордія. Той тремтячим голосом порушив тишу:

­ Антоне, все буде добре! Ти одужаєш, поправишся, ще будеш витанцьовувати, як молодий.

­ Друже, ­ глухим і, здавалось, уже таким далеким голосом мовив господар, ­ мені одна дорога. Я вже дивився смерті в очі, але ти на трохи затримав її. А можливо, це доля дала крихту часу попрощатись із цим світом, тобою, сином.

Після згадки про сина, очі в Антона заблищали від сліз. Плакали не тільки вони, а й і його старече серце. Як важко йому було! Адже на дні душі ще й досі плутались слова, які колись сказав своєму найкращому другу про дітей.

­ Пробач мені за ту давню образу, бо душить вона й досі, насідає на горло. Ти гарно виховав своїх шістьох дітей, а я не зміг навіть одного. Не зміг навчити сина бути в житті перш за все людиною. Не залишив по собі доброго сліду, тож прожив марно.

Антон хотів ще щось добавити, але не зміг. Його рука вислизнула з руки Гордія і каменем впала на ліжко. Чоловік полохливо і повільно закрив Антону очі, з яких скочувались останні теплі краплини сліз товариша. Гордій на хвилинку замовк, аби оплакати стражденну душу свого найкращого друга, друга дитинства. Але тишу в хатині своїм безперервним хропінням порушував Юрій, який п’яний лежав на підлозі біля ніг рідного батька, не знаючи, що найдорожча людина вже покинула цей світ.