МІЖ ДВОМА СЕРЦЯМИ

Але не так сталося, як гадалося. В один зимовий вечір Михайло і Олена не поладили між собою через якусь дрібницю і, як часто буває в таких випадках, посварились. Кожен із них мав свою думку стосовно сварки, кожен наполягав лише на своїй правоті. За те, що сталося, ніхто перепрошувати і не думав, адже зустрічалися не рік і не два. За цей час вивчили один одного, але не навчилися вибачати. Кожен мав свою гординю. Михайло думав: не витримає Олена довгої розлуки, якщо любить, то прийде. Те саме про хлопця гадала і Олена. Чекали один на одного, сумували один за одним, але впертість і гордість заважали зробити крок назустріч. Ніхто не хотів визнавати своєї помилки. Кожен сподівався на іншого. Але найменших натяків на відновлення попередніх стосунків один одному не давали, хоча й самі потім не раз і не два шкодували.

Час ішов. Михайло і Олена розуміли, що не судилося їм бути разом. І першою не витримала затяжної паузи в коханні дівчина. Їй хотілося палких почуттів, відчувати себе коханою, знати, що ти комусь потрібна і небайдужа, адже ще молода і не встигла забути, що таке любов. Тому звістка, що Олена виходить заміж за іншого, зі швидкістю світла облетіла все село. Всюди тільки й говорили про її одруження. Ім’я Олени було на устах і в малого, і в старого. “Раз так, ­ говорили люди, ­ то хай так і буде. Може з Олексієм у неї краще складеться доля, ніж склалася б із Михайлом. Як би там не було, але хай Бог посилає їм добро і щастя”.

Новина про наміри Олени важким каменем лягла на серце Михайлу. Довго не міг повірити в те, що сталося, адже й досі був небайдужий до колишньої дівчини. Не міг він змиритися з таким випробуванням долі і подався з села на заробітки, щоб не бачити весілля Олени, не бачити її у білій весільній сукні, не чути її клятви у вірності майбутньому чоловіку. Думки хлопця бажали щастя в шлюбі, а серце питало: чому так сталося, чому вона виходить за іншого? Він не буде кохати тебе так, як я кохав. Йому не буде такою милою твоя посмішка, як мені. Йому не будуть такі дорогі твої слова, як були мені. Він не дасть тобі того тепла і щастя, яке міг би дати я. Та все одно, хай доля стелить для вас рівну дорогу.

Михайло вперше відчув себе самотнім на цьому світі. Сльози котились самі за втраченим коханням, і зупинити їх було неможливо. Що ж поробиш? Така доля, і від неї не заховаєшся. Єдине, що залишалося для парубка, це викинути її з голови і зайнятися розбудовою свого власного життя. Адже Олена вже ніколи не буде його.

Не встигли люди наговоритися про заміжжя Олени, як тут Михайло повернувся з заробітків із якоюсь дівчиною. Тільки­но переступив із нею поріг своєї хати, а вже сусіди і дату його весілля встигли оголосити. “Оце, ­ говорять, ­ після Водохреща уже погуляємо”. Та не знайшов під собою твердої опори їхній прогноз, адже Михайло приїхав уже одруженим. Його дружину звали Настею, родом із Сумщини. Красивою була дів­ка, весела, роботяща. Чи то по любові одружився Михайло, чи то через помсту своїй колишній коханій, ніхто того не знає і не відає.

На цьому розповідь про закохані серця, які назавжди розійшлися і мали вже свої сім’ї, можна було б і закінчувати, якби зовсім нещодавно не знай­шлося б продовження їхньої історії.

Час летів. Роки минали так швидко, що й не встигнеш озирнутися. Михайло з Настею вже й дітей одружили. І до старос­ті можна було рукою подати, але не Михайлу. Неначе помолодів останнім часом. На лиці змінився. Став енергійнішим, у кожному сказаному слові намагався знайти жарт. Навіть сусіди запримітили таку незвичну поведінку Михайла. “Що це з твоїм чоловіком, Нас­те? Еліксир молодості п’є чи що?” ­ жартома питали в жінки. А вона лише знизувала плечима і мовчки йшла собі. Їй було не до жартів. Вона знала, чому так змінилося життя чоловіка. Він сам їй розповідав, а вона плакала. А потім сам пускав сльозу біля неї. Похиливши голову, плакав, мов дитина, через те, що не зміг­таки забути… свою першу любов. А сталося це за непередбачуваних обставин.

Була пізня осінь. І одного негожого дня прийшло горе в хату Олени: помер її чоловік Олексій, з яким прожила в парі більше тридцяти років. Жінка залишилась сама, адже діти жили далеко від неї. Не всі навіть приїхали провести батька в останню дорогу. Впоратися зі всією домашньою роботою було вкрай важко. Часто допомагали їй родичі, сусіди. Але в кожного своєї роботи вистачало. І ось, коли попросила Олена зорати поле, нікому не виходило. Кожний був зайнятий. Аж тут Михайло на конику повертався додому. Підійшла жінка, попросила, а той не відмовив. Що було робити Михайлу? Знав, що недавно чоловіка поховала. Важко самій таку роботу тягти, тому й погодився. За вечерею і після випитої чарки горілки попливли со­лодкі спогади в Михайла і Олени про їхнє парубкування. Довго того вечора вони згадували свої життєві дороги. Додому Михайло повернувся, коли було вже далеко за північ. З тих пір він часто став допомагати Олені: то сіна завезе, то дровець нарубає, то ще щось підсобить. Між ними знову спалахнули давні почуття, спалахнули з новою силою і через стільки років! Вони прагнули будь­що наздогнати втрачене колись щастя.

І одного вечора Михайло в черговий раз прийшовши від Олени, покликав до себе дружину і сказав їй таке: “Пробач мене, Насте, ти доброю була дружиною. Зрозумій мене правильно. Не змогло моє серце забути Олени. Тягнеться до неї моя душа. Тому я мушу бути з нею. Нам судилося бути щасливими. Прощавай, Насте, і будь мужньою”. З цими словами Михайло вийшов із будинку. Жінка довго дивилася йому вслід. А далі… А далі полились сльози і спогади про спільну сімейну дорогу, якою крокувала стільки років нога в ногу зі своїм чоловіком. Не вберегла його Настя. Не зуміла. Захотілось Михайлу щастя. Та якби ж то хто знав, де те щастя ховається. А може, воно у нас під боком, а ми не бачимо його, чи не хочемо бачити. Тому й сторониться нас воно. І йде собі геть.

Таке ж щастя зустріли і Михайло з Оленою. Прожили вони разом менше півроку. Перучи на річці одяг своєму новому чоловіку, Олена тяжко застудилась. Довго біля неї ходив Михайло, але від смерті так і не вберіг. Поховали Олену поруч із Олексієм, її законним чоловіком. Після прощального обіду Михайло лишився сам наодинці з пустотою, горем і відчаєм. В його голові шукали прихистку сотні думок. Він думав про своє земне життя. Що тепер було робити Михайлу ­ жити самотньо в чужій хаті чи знову повернутися до жінки і дітей? Не міг він знайти відповіді на ці непрості для нього питання, так само як і не знайшов щастя з Оленою, а може, не встиг? А може, його щастя було з Настею? І він сам добровільно відмовився від нього. У кожного своє щастя. Щастя, яке людина будує своїми моральними цінностями, своїми вчинками, добрими чи поганими. Від цього і залежить людське щастя. Михайло дивився, як догоряє під образами свічка, яку поставив за упокій Олени. Так само, як віск, тануло і його життя. Він заплакав. Заплакав так, як ще ніколи не плакав у своєму житті. За кого в цей час проливало гіркі сльози серце Михайла, за дружиною і дітьми чи за погаслим життям Олени? Хтозна…