Мотокрос шляхами “Білого оленя”

Автор фотовиставки Владлен ДРОБОТЬКО розповів кореспонденту газети “Рівне Ракурс” про творчі шляхи та захоплення фотосправою:

­ До світу фотомистецтва долучився, працюючи на заводі, – саме там познайомився з фотоапаратом “Мир” та з цікавістю почав його вивчати. Першу плівку в каструлі в підвалі допоміг проявити менший брат­рентгенолог. Майже в 30­річному віці почав самотужки з допомогою книжок, журналів та через особисті контакти з іншими аматорами поглиблювати й удосконалювати свої знання. Згодом став членом фотоклубу “Промінь”, який пізніше й очолив. Латвійський мотокрос “Вадугунс” приваблював фотографів зі всього Радянського Союзу тим, що під час мотогонок тут проводили бліцтурніри фотографів. Тому з колегами з фотоклубу регулярно відвідував ці змагання. Фотографували на чорно­білу плівку переважно радянськими фотокамерами. Після змагань кожний фотограф відсилав організаторам серію фото, і лише через рік, на початку наступних змагань, організатори оголошували переможців. Така система змушувала знову та знову приїздити на чергові змагання з мотокросу, адже інтрига з призерами фотозмагань зберігалася аж до нас­тупного відкриття мотокросу. За 5­6 років поїздок на мотокрос до Латвії наш фотоклуб став лауреатом у 1978 році. Під час змагань фотографам видавали спеціальні пропуски у вигляді значка, який чіпляли на груди. Ходити можна було будь­де, але часом наближатися до мотогонщиків близько було небезпечно.

На виставці представлені різноманітні сюжети, левова частка з яких ­ це моменти протистояння гонщиків на трасі. Мотокрос ­ справа справжніх чоловіків, вони виглядали, як рицарі в середньовічних обладунках. На одному з фото зображений емоційний момент ­ кремезний зрілий чоловік, який виграв змагання, розчулився й плаче. Емоції взяли гору.

Під час змагань мені довелося познайомитися із всесвітньо відомим латвійським фотографом Янісом Глейздом. Його постать ­ це героїчний приклад незламного духу людини. Справа в тому, що Яніс Глейзд був інвалідом – він втратив кисті обох рук, але не перестав займатися фотосправою. Лікарі зробили йому надрізи в кистях рук у вигляді двох пальців, якими він міг тримати фотоапарат. А для того, щоб зробити кадр, він зубами натискав тросик фотоапарату. Яніс навіть досить швидко міг поміняти у фотоапараті плівку. А яким чином йому вдавалося робити неповторні спортивні фотосюжети, залишається лише загадкою.

Були сюжети, які залишалися за кадром, адже це могло скомпрометувати організаторів. Мене вразила картина, коли поле змагань було вкрите шаром пустих пляшок, тому що латиші любили випити під час змагань. Порожню тару після змагань вивозили вантажівками. Загалом, мені, як фотографу, хотілося передати атмосферу мотокросу на трасі “Білий олень”, адже тут збиралися видатні мотогонщики тих часів. З іншого боку, була можливість поспілкуватися та позмагатися з не менш видатними фотографами колишнього Радянського Союзу, це була гарна школа. Гадаю, відзнятий фотоматеріал не втратив актуальності й до цього часу.

Завідувач відділу Рівненського краєзнавчого музею Віктор ЛУЦЬ:

­ На початку 70­х років вчився у ЗОШ №18 міста Рівне, яка розташована неподалік Мототреку. Всі школярі захоплювалися спідвеєм, втікали з уроків, щойно чули гуркіт мотоциклів ­ ходили дивитись на тренування спідвеїстів. З дитинства пам’ятаю, як хлопчакам, які розташовувалися поближче до віражу, де борються мотогонщики, в обличчя летів гравій. З огляду на те, що мотокрос має ще більш складні умови змагань, фотографам у таких умовах досить нелегко, часто страждала фотоапаратура.

Фотовиставка Владлена Дроботько повернула мене у минуле, зараз не кожний фотограф знає, як складно було фотографувати спорт на плівку. Зараз цифрові технології дозволяють безперервно фотографувати та одразу бачити результат на моніторі. Тоді плівка вміщувала 36 кадрів й треба було вміти швидко її поміняти, щоб не пропустити наступний сюжет.

Організатор фотовиставки, рівненський фотохудожник Олександр Харват розповів, що в планах ­ показ фотовиставки латвійського фотографа Яніса Глейздса.