Як ми з товаришем до Москви подорожували…

­ Він по автобанах уже їздив, тому повинно бути все за європейськими нормами.

Так трапилося, що через день нам по роботі треба було їхати до Москви. Бідолаха Петро всю ніч порався з ходовою, щоб ми успішно вранці вирушили до москалів.

Уже через 100 км, десь під Новоград­Волинським, нас чомусь почало підкидати, як на віб­ромасажері. Їхати швидко стало просто небезпечно.

­ Ой, Петре, якщо нам так ще дві тисячі стрибати, то приїдемо до Москви, наче космонавти після центрифуги.

Але, як виявилося, за поворотом нас чекало полегшення. Нам назустріч промчала фура, і, як не дивно, підкидати перестало… Проте з’явився свист.

Петро зробив припущення:

­ То, мабуть, у фури засвистіло. Але чому так тихо стало, ніби вийшли у відкритий космос?

І тут глянув я в дзеркало на заднє колесо і… оторопів, одразу всі чари розвіялися.

­ Ставай, Петре, приїхали, у нас колеса нема.

З відомих лише самому колесу причин, на ньому виросла величезна гуля, але не збоку, як у всіх, а зверху, ось тому нас і підкидало.

­ Ось тобі і Європа, приїхали! ­ Гнівно і розчаровано промовив Петро, виймаючи з багажника запаску і балонового ключа...

Як виявилося згодом, ручні гальма теж не працювали, тому одному з нас довелося натискати на гальма, а іншому міняти злополучне колесо на запаску.

За Новоградом вирішили заправитися, солярка тут дешевша, і не дивно, адже поруч нафтобаза. Але щойно прилаштувалися рушити далі, а тут ще й двигун не заводиться. Як справжні досвідчені водії, постукали по колесу, відкрили капота, а двигун так і не запрацював.

Заправники насміхаються:

­ Ви її залиште на півгодини, вона й охолоне, а тоді, може, й заведеться. А в нас тим часом можна кави попити.

Ми ще трохи “потанцювали з бубном”, так би мовити пошаманили біля авто, і все ж вирішили прислухатися до заправників.

І справді, після кави все стало на свої місця, ми врешті­решт рушили і помчали, наче скажені, зі швидкістю 100 км на годину, не забувши подякувати за добру пораду кмітливим і знаючим толк у машинах заправникам.

­ Напевно, цей “Мерс” перестав відповідати європейським нормам, ось тому тобі його й продали. ­ Покепкував я з Петра.

Щойно ми пролетіли 20 км від заправки, як Петру зателефонував кум з Новограду:

­ Заїдь, справа ­ на мільйон.

Ми переглянулися, але що поробиш, справа так справа. Довелося повертатися, за кілька хвилин знову махали знайомим уже заправникам та вкотре згадали причину нашого переживання.

Кум Петра був шокований, коли за кілька хвилин побачив нас перед собою. І не дивно, він же думав, що ми в Рівному, а тому й не очікував від нас такої спритності. Вирішивши справу, ми втретє проїхали повз до болі знайому новоградівську заправку, і вже просто не могли зупинитися від сміху як ми, так і наші недавні знайомі заправники. Що вони про нас подумали, можна лише здогадуватися…

У Києві замінили колеса ­ і вперед на… Білорусію.

­ Там дороги кращі. Ось побачиш, де Європа. ­ Не забув наголосити Петро.

І справді, склалося враження, щойно проїхали митницю, ніби попередні дороги востаннє ремонтували ще за радянських часів. Натомість в Білорусії пересвідчилися, що Лукашенко справді цінить білорусів. Жодного ямкового ремонту, суцільне полотно. Не помітили як стемніло, але по рівній і досить порожній дорозі швидко летіли білоруськими дорогами, не відволікаючись на сторонні речі.

У Москві Петру знадобилася телефонна картка, тому зупинилися неподалік Київського вокзалу і припаркувалися під знаком “Зупинка заборонена”, прямісінько на набережній біля парку, який чомусь зветься парком “Європи”. Поки Петро шукав кіоск “Білайн”, наступні 15 хвилин мені довелося стати свідком досить кумедної ситуації.

За нами зупинилася Газель, з неї вискочили з десяток чоловіків, усі, як на підбір, ­ на одне лице. Швидко в парку позгрібали “повітродуйчиком” опале листя, зібрали сміття, спакували все в мішки і, наче мурахи до мурашника, разом зі своїм нехитрим реманентом та мішками зі сміттям знову повскакували до газельки.

Від такої оперативності в мене щелепа ледь не відвисла. Одразу пригадав рівненський парк поблизу ПДМ, де ще восени безробітні з центру зайнятості позбирали сміття на кучки, і воно вже півроку успішно роздувається вітром. Проте ця думка навіяла неприємні спогади та порівняння, і, махнувши на все рукою, сів в машину в очікуванні Петра.

Проте на цьому пригоди не закінчилися. Вже за кілька хвилин наш “Мерс” хвацько об’їхав новенький тракторець і зупинився поперед нас. За мить мене підкинуло, ніби землетрус розпочався. Я вискочив з машини. А водій трактора, років 45­ти, одразу підбіг до мене і без усіляких церемоній, розмахуючи руками, запитав:

­ Скільки коштує пофарбувати твого “Мерса”?

У голові зашарілися різні думки, почав прокручувати останні події, але так і не зміг допетрати:

­ Що ми такого зробили, ­ здивовано запитую, ­ за що нам мають дряпати машину? Ну стали під знак, але ж ми не одні такі “розумні”. Тут і окрім нас повно машин.

А згодом, витримавши паузу, повідомив роботязі:

­ В Україні, у нас у Рівному, беруть 30 доларів за деталь.

­ Ти вибач, просто в мене ось такий же “коник”, тому і вирішив розпитати. О, то в тебе ще й номери українські, а я одразу і не помітив. То ми земляки, я родом з Одеси, а тут уже близько 20 років, влаштувався на роботу та живу. Ось вийду на пенсію, продам квартиру і тоді повернуся на рідну неньку­Україну, куплю будиночок під Одесою і доживатиму свого віку. А чого за фарбування запитав? Так я собі точно такого ж “Мерина” придбав, але його тра трохи підфарбувати, а в Москві найдешевше ­ 100 баксів.

­ А ви часом не знаєте, чого в ньому двигун після зупинки не хоче заводитися? ­ Запитую я, перевівши дух і заспокоївшись після такої сповіді незнайомця.

­ У цього двигуна датчик відходить, потрібно дочекатися, поки температура впаде до 80­ти градусів, тоді й заведеться.

Одразу промайнула думка, звідки про це могли знати новоградівські заправники?

­ А що це був за землетрус? ­ Не приховуючи здивування запитую в земляка, ­ здається Москва до сейсмічного району не відноситься.

­ А що тут дивуватися, це мені нещодавно новий трактор дали, а ось з гальмами чомусь не склалося. Звертався до начальства, а воно лише плечима зводить, мовляв, нова машина, а ти вже ремонтувати хочеш? Розберися сам. Але часу на це не дали, ось і доводиться з допомогою ковша гальмувати. Коли треба зупинитися ­ опускаю, так трактор і зупиняється.

Ну чисто по­одеськи, подумав я, і щойно розпрощався з трактористом, як до мене підійшов чоловік на вигляд схожий на радянського військовополоненого часів Другої світової війни. За плечима в нього ­ речовий мішок. І таким невинним голосом звернувся до мене з проханням:

­ Я три доби як з тюрми, два дні нічого не їв. Допоможіть, чим можете.

Покопирсавшись у своїй торбі, знайшов ще вчорашній хліб і простягнув чоловіку:

­ Будеш? ­ промовив в очікувані нествердної відповіді.

Але той кивнув. Промайнула думка, що, якщо він сподівався на гроші, то хліб просто викине. Але ж ні, мої здогадки не виправдалися, чоловік доволі бережно загорнув хліб у папірець, акуратно поклав цей скарб до свого речового мішка та й пішов, чемно подякувавши.

Коли повернувся Петро, ми продовжили свою подорож до кінцевого пункту нашої мандрівки ­ аеропорту в Домодєдово. Там потрібно було знайти вантажний термінал, де отримати необхідний вантаж. До аеропорту добралися без проблем, але знай­ти злощасний термінал ніяк не вдавалося. Майже весь аеропорт об’їхали, чи не до сказу довели GPS­навігатор, і лише тоді допетрали, що можна ж не морочити голову, не мучити навігатор, а просто розпитати в працівників аеропорту, на що почули слушну пораду.

­ Через 50 метрів заїзд в Домодєдово карго.

­ Хіба ж там?! ­ нашому здивуванню не було меж. ­ Ми ж щой­но, звідти! Там же знак ­ “В’їзд заборонено”?

­ Так ви ж по справі! А в такому випадку можна. ­ Запевнили нас обізнані аеропортівці.

Ми і подумати не могли, що замість таблички “В’їзд до вантажного відділення” висітиме знак, який забороняє проїзд. Ох і дивна ця Москва, подумали ми собі з товаришем. І хоча й не так багато років пройшло після отримання Україною незалежності, але “розумом Росію вже не зрозуміти”…