Україна наших мрій

Для того, щоб зрозуміти місце нашої держави в світовій спільноті, не потрібно гортати величезні статистичні звіти та читати марудні роботи економістів та політологів. Можна лише згадати, якими були Рівне та Рівненщина в серпні дев’яносто першого року, і як виглядає наш край сьогодні, тим більше, що ситуація в області - типова для всієї України.

Так ось, якщо заглянути в історію, то двадцять два роки тому головними роботодавцями в Рівному були великі промислові підприємства, а в сільській місцевості - колгоспи.

А сьогодні в обласному центрі більшість працюючих зайняті торгівлею на ринках та в різного роду торгівельних центрах, а іншим найбільшим роботодавцем є держава. Причому до уваги потрібно брати не лише тисячі держслужбовців різних рангів, які невідомо ким керують і невідомо чим зай­маються, а й десятки тисяч бюджетників ­ викладачів, медпрацівників, комунальників та інших працівників.

Що ж означає така зміна? Все дуже просто ­ за два десятиріччя відбувся процес деіндустріалізації України в цілому та Рівненщині зок­рема. Таким чином питання наповнення бюджету сьогодні лежить у переважній більшості на так званому “реальному секторі” ­ тобто малих та середніх підприємствах, які виробляють продукцію та здійснюють послуги. У сільській місцевості ситуація ще гірша. Промисловості там теж вже майже немає, а невеличкі селянські господарства ледве зводять кінці з кінцями. Натомість великі агрокорпорації, не маючи власної землі, прагнуть на орендованих полях вирощувати продукцію, яка не потребує великих капіталовкладень, тобто намагаються вижати із землиці максимум при мінімальних витратах.

У свою чергу бюджети всіх рівнів переважно налаштовані на утримання та оплату праці “бюджетників” і держслужб, відшкодування соціальних пільг. Таким чином, ми отримали парадоксальну ситуацію ­ наша держава стала економічною заручницею власних службовців та соціальних зобов’язань, і це при тому, що реальна податкова база в нас дуже вузька.

До чого це призвело, ми всі бачимо. Середній рівень життя українців все більше відстає від рівня життя наших сусідів (і тут мова ведеться не за Польщу чи країни Прибалтики, а про наших колишніх побратимів з колись єдиного СРСР ­ росіян та білорусів). Державі все важче зводити кінці з кінцями, і, не дивлячись на всі рішучі заходи уряду пана Азарова, економічна ситуація в Україні досить загрозлива. Фактично сьогодні реальний сектор економіки держави знаходиться вже за межею виживання, невпинно скорочується і йде “у тінь”. Зрозуміло, що в таких умовах грецький сценарій, тобто тотальні скорочення всіх витрат бюджету, стає актуальним. Однак провести такі заходи і після цього виграти вибори просто нереально. Ми продов­жуємо бажати стабільності та добробуту, і тому влада просто вимушена робити вигляд, що в нас усе добре, і що жити ми будемо ще краще, і що соціальні стандарти в Україні знаходяться на рівні інших пострадянських країн. При цьому мало хто замислюється над тим, як може область, в якій майже зникла вся промисловість, не бути дотаційною, і звідки ці дотації брати державі, яка всюди має подібні проблеми.

Відповідь проста: пора всім нам зрозуміти, що на двадцять третьому році незалежності наша країна, отже, і ми всі, стоїмо перед важкими випробуваннями, які, на жаль, неминучі…